Для 27-річної Марини Скорейко ця дитина стала здійсненням давнього, майже містичного відчуття, яке супроводжувало її з підліткового віку.
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
– Ще у 13 років мені наснився дивний сон, у якому я тримала на руках маленьку темноволосу дитину. Немовля було крихітне, наче народжене завчасно. І тоді я прокинулася з чітким переконанням, що колись у мене буде донька ромської національності, і зватимуть її Емілія, – розповідає жінка.
Минали роки. Марина дорослішала, навчалася, працювала, але думка про всиновлення не зникала. Ще у 18 – 19 років дівчина вивчала законодавство, читала про адаптацію дітей, переглядала анкети у базах даних. Розуміла: шлях буде непростим. Коли стала на облік кандидатів в усиновлювачі, у черзі була 15-ою. Спершу планувала взяти дівчинку, евакуйовану з іншої області, але ту дитину встигли всиновити інші люди. Згодом Марині зателефонували щодо маленької Емілії.
– Виявилося, що четверо людей до мене відмовилися від цієї дитини. Хтось через стан її здоров’я, хтось – через ромську національність, – згадує молода жінка. – Бо діагнози звучали лячно: ураження мозку, проблеми із серцем, псевдокісти. Але я працюю у сфері раннього втручання і добре знаюся на розвитку дітей, тож дивилася не лише на папери. Коли я зайшла до кімнати, Емілія уважно стежила за мною, посміхалася, відкривала ручки назустріч. Я дивилася на неї – й розуміла: це зовсім не та «безнадійна» дитина, якою її описували. Вона була живою, допитливою.
До остаточного оформлення документів жінці навіть не дозволяли брати дівчинку на руки – лише садити на коліна, щоб дитина не звикала. Це було найважче, бо ж Марина хотіла пригорнути дитя до себе. Коли всі папери були підписані й Емілія вперше опинилася вдома, сталося те, що новоспечена мама пам’ятатиме все життя. Дівчинка розплакалася у ліжечку, і Марина, розгублена й налякана, забрала її до себе. Немовля одразу заспокоїлося й проспало всю ніч поруч із нею.
– Я сиділа біля неї й не могла повірити: тепер я мама, – згадує чернівчанка. – Моє життя змінилося повністю. Колишній ритм, а це дві роботи, подорожі, власні справи, залишився у минулому. Змінилися звички, побут, навіть відчуття себе. Ти перестаєш бути лише собою. На певний час стаєш просто мамою цієї дитини у всіх сенсах. Адаптація до материнства тривала майже рік. Але з кожним місяцем любов до доньки ставала сильнішою. Сьогодні Емілії два роки. Вона росте активною, здоровою та усміхненою дитиною. Ми разом подорожуємо світом, відкриваємо нові місця й людей.
Марина не приховує своєї історії й відкрито говорить про всиновлення, ромське походження доньки та стереотипи, із якими доводиться стикатися. Їй уже пишуть образливі коментарі: мовляв, дівчинка «не буде вчитися», «рано вийде заміж» чи «повторить чужі сценарії».Та Марина переконана: дитину не визначає національність чи минуле.
– Для мене важливо, щоб Емілія знала собі ціну, не боялася захищати свої кордони і не залежала від чужих ярликів, – каже мама. – Нині я виховую доньку сама. Але мрію про велику родину. Вже планую повторно ставати на облік для всиновлення ще однієї дитини. Хочу, щоб у домі завжди лунав дитячий сміх.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
