До яких викликів готуватися українцям, і чи зміниться наше життя після вступу до ЄС?
Відверта розмова з Надзвичайним і Повноважним послом Хорватії в Україні
«І за що нам усе це?! Чому маємо стільки страждати?» – такі думки приходять до багатьох із нас у миті російських обстрілів та загибелі людей, в часи блекуатів та холоду.
Але ми не перші, кому довелося таке пережити. У 1990-х схожий шлях проходила Хорватія. Там теж, на жаль, гинули люди, розпадалися сім′ї, втрачався рідний дім, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Як вдалося хорватам зберегти свою землю і відстояти незалежність? Через скільки часу відновили зв′язок родини, яких розділила війна? І які післявоєнні уроки Хорватії варто врахувати Україні вже зараз?
Про все це у Луцьку під час зустрічі в Музейному просторі «Окольний замок» ми розпитували у Надзвичайного і Повноважного посла Хорватії в Україні Аньіци Дяміч.
«Ми теж пройшли війну, а я була біженкою»
– Ми теж мали війну. Тому дуже співчуваємо українцям. Із перших днів повномасштабного російського вторгнення відкрили свої кордони для вас. І нині надаємо прихисток близько 30 тисячам українців, – такими словами розпочинає розмову Аньіца Дяміч.
Для розуміння, Хорватія – це невеличка держава на Балканах. За площею – у десять разів менша за Україну. Її населення – близько 4 мільйонів осіб (це майже стільки, як Києва). Але після розвалу Союзу хорвати не захотіли лишатися частиною Югославії. Однак ціна незалежності виявилася дуже високою. За чотири роки війни, яка тривала з 1991 до 1995 року, загинуло та зникло безвісти 13 583 хорватів, а сотні тисяч стали біженцями.
– Наші люди змушені були покидати рідний дім, свою землю. Ми рятувалися в Австрії, Німеччині, Скандинавії, Швеції. Я теж багато років жила у Швеції, – розповіла пані Аньіца. – У нас руйнувалися сім′ї, рвалися родинні зв′язки. Адже в часи комунізму влада стирала національну та релігійну ідентичності жителів Югославії. Тому, наприклад, хорвати одружувалися із сербами, католики – з православними. Коли почалася війна, то батько-серб міг забрати дітей у мами-хорватки і вивезти до Сербії.
Знову ж таки – для розуміння: серби ставилися до хорватів, як московити до українців: звинувачували в розвалі країни, формували образ на кшталт «нацики» і «бандерівці».
– Родичі, сусіди, вчорашні друзі сварилися між собою, піддаючись пропаганді. Газети писали одне, але правда ховалася між рядками, яку я, наприклад, не вміла ще тоді читати, – відверто сказала Аньіца Дяміч. – І таку ж пропаганду, фейки, дезінформацію, які йдуть із росії, я бачу сьогодні в Україні. Це дуже небезпечно. І ви повинні про це говорити у своїх сім′ях, між своїми знайомими. Бо в нас, у Хорватії, минуло дуже багато часу, перш ніж родичі, розділені пропагандою та міжетнічними і міжрелігійними питаннями, знову почали спілкуватися між собою.
Частина людей уже ніколи не повернулася на Батьківщину
Порівнюючи війну, яку пережили хорвати, із нинішньою – російсько-українською, Аньіца Дяміч зауважила: хорвати й українці ментально близькі, в них багато спільного, але ці війни дуже різняться:
– Сьогодні Україну підтримує весь цивілізований світ. Вам допомагають багато держав, чимало благодійних фондів та міжнародних організацій тут працюють. А ми залишалися сам на сам із усіма своїми бідами. І могли розраховувати лише на власні сили.
Так само, як нині українські біженці, так тоді хорватські зазнали важкої долі на чужині. Бо так, інші країни надавали прихисток, але насамперед вони були зацікавлені використати біженців як робочу силу. І це був виклик, із яким не всі могли чи хотіли миритися.
– Люди старшого покоління найактивніше поверталися до Хорватії. Молодь – залежно від ситуації. Бо якщо це сім′я біженців, чиї діти вже адаптувалися в новій країні, навчаються, мають друзів, то батькам не хочеться виривати дітей із цього життя і починати все заново. Тому частину своїх людей Хорватія так і не змогла повернути. Молоде покоління якщо і приїжджає, то на вихідні чи на канікули. І українці також повинні це розуміти, – зауважила Аньіца Дяміч.
Серед викликів, які неодмінно постануть після війни і до яких ми вже маємо готуватися, – це не лише відбудова зруйнованих міст і сіл та знищеної інфраструктури. Це також й допомога ветеранам, об′єднання розколеного війною суспільства, подолання тих психологічних травм, які лишаються надовго.
– Хорватія зуміла відстояти свою територіальну цілісність. Ми надавали всебічну підтримку нашим оборонцям. Але знадобилося багато років, аби люди перестали конфліктувати між собою, – відверто сказала Аньіца Дяміч.
І таких конфліктів було дуже багато. Між тими, хто виїхав із Хорватії й повернувся, та тими, хто лишався у країні в її найважчі часи. Між тими, хто боронив країну, і тими, хто ні. Бо непросто, наприклад, пояснити дитині, чому її тато загинув, захищаючи Хорватію, а поруч за партою сидить дитина, яка має тата, бо він не пішов воювати.
Повне оновлення починається аж у третьому поколінні
– Це було складно, але ми відстояли свою незалежність. Ми вступили до ЄС, НАТО і Шенгенської зони. І нам важливо побачити, що й ви пройдете цей шлях, – зауважила Аньіца Дяміч. – Хоча стати частиною європейської спільноти – це не лише бути Європою географічно і не тільки підписати офіційні домовленості. Це насамперед – змінитися ментально! Раніше українці були надто мовчазними щодо дій влади, до процесів усередині країни. Але зараз я такого не помічаю. Ви що думаєте, те і кажете. І то вже хороші зміни.
Серед позитивних рис українців відзначила пані посол наші комунікабельність, вихованість, хорошу освіту.
– Коли мені українські колеги щось пишуть, то навіть у робочих питаннях починають зі слів «Добрий день». І хорватам варто було би повчитися в українців хороших манер, – зауважила Аньіца Дяміч. – А от що би я радила українцям із досвіду хорватів – це розуміння того, що зміни всередині держави починаються зі змін усередині кожного з нас. Потрібно ментально стати європейцем. І для того, як показує досвід, мають минути два покоління.
А от поколінню нинішньому, тобто нам із вами, пані посол радить уже зараз критично ставитися до політиків. Особливо перед виборами. Вірити не словам, а вчинкам. А ще – розуміти: навіть коли всі угоди про вступ до ЄС будуть підписані, то магії не станеться. Не буде так, що ми лягли спати в одній країні, а прокинулися в новій – багатій, щасливій, успішній. Ні! Після вступу України до ЄС почнеться новий етап, і він точно не буде простим…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
