Уявіть, що ви все життя працювали, старалися облаштувати свій дім, мріяли про спокійну старість. Аж тут в один день усе втрачаєте. Все! І з паспортом, кількома одежинами в сумці і булочкою їдете в невідомість.
Це страшно навіть уявити. А Тетяні Крась та Олександру Перепелиці (на фото) з Луганщини довелося це все пережити. І під обстрілами російських «Градів» подружжя втікало з рідного Сіверськодонецька. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
У 65 років бігли під обстрілами на евакуацію
– Від російських обстрілів усе так дрижало, як від землетрусу. Балкони падають. Скло сиплеться. Страх!.. – згадує Тетяна Григорівна події 2022-го. – А якраз морози були до мінус 20-ти! Ми спали у трьох штанах і двох куртках. Та, коли росіяни стали по 40 ракет за раз (!) по нас запускати, коли знищували цілими будинками, ми вирішили: треба якось вибиратися звідси. Хай куди-небудь, аби подалі від цього пекла.
Під покровом ночі, без світла у вагонах, евакуаційний поїзд курсував туди, де російські ракети ще не зруйнували залізничних колій. І ось так, не знаючи, де опиняться, пенсіонери їхали, аж доки не опинилися в Луцьку.
Перший рік Тетяна з Олександром мешкали в студентському гуртожитку. Коли у вишах почалося очне навчання, кімнату довелося звільнити. А куди йти далі – подружжя не знало.
– У мене пенсія – дві з лишнім тисячі, у Тані – чотири. Це аби на оренду житла вистачило. А комуналку платити? А їсти за що? – згадує Олександр Перепелиця. – Ми були в такому відчаї, що хоч бери і на лавці ночуй.
Тоді йому з Тетяною допомогла ріелторка: підказала контакти жінки, яка після двох інсультів майже не ходила, втратила зір і потребувала сторонньої допомоги, взамін дозволивши в себе проживати за невелику оплату.
– Три місяці ми доглядали жінку, у кріслі колісному вивозили щодня гуляти. Та, коли й вона підняла плату за проживання, довелося знову шукати дах над головою, – продовжує Олександр Перепелиця.
І прихисток, де мешкають досі, пенсіонери знайшли у Центрі допомоги ВПО «Адреналін Сіті».
Тут отримали дах над головою понад 7000 людей
– Із 2023-го ми тут живемо. Маємо все необхідне: спальню, кухню, санвузол. Довгий час нас навіть безплатно годували, – розповідає подружжя.
Координаторка цього Центру Тетяна Репницька розповідає:
– Силами команди громадської організації «Технопарк» та волонтерського хабу Group ми створили 25 лютого 2022-го програму допомоги вимушено переміщеним особам. Ці люди опинилися просто неба, тому що їм удома стало неможливо лишатися через активні бойові дії. Спочатку люди проживали в арт-хостелі «Адреналін» на 220 місць. А за кілька днів запрацював Центр допомоги ВПО в культурно-розважальному центрі «Адреналін Сіті» на 300 місць.
Відтоді за майже чотири роки 7040 людей отримали тут прихисток. Родини з дітьми, з літніми батьками їхали спершу з Гостомеля, Києва, Бучі, Ірпеня. Згодом – із Харкова, Попасної, Сіверськодонецька, Маріуполя, Волновахи, Краматорська, Херсона.
– Пам′ятаємо ті перші дні, коли люди були розгублені. Вони везли із собою домашніх улюбленців і по телефону не уточнювали умов, в яких будуть жити самі, а тільки питали: «Ми із собакою, котом, геконом. Ви нас із ними пустите?» І ми пускали, бо розуміли: можливо, це все, що люди змогли вивезти з уже минулого життя, – згадує Тетяна Репницька. – Найстарша жінка, яку ми прихистили, була з Бучі, 82 роки. Вона читала молитву для всіх на Великдень у 2022 році. Або ще один випадок: десь на третій день від початку повномасштабного вторгнення до нас приїхала сім’я з 8-місячним (!) немовлям. Дитина звикла спати у візочку, але його не забрали батьки, бо виїжджали поспіхом. Ми написали на своїй сторінці у Фейсбуці про цю родину, а зранку під хостелом – уже чотири візочки, які привезли небайдужі люди. Також у нас жила родина, яка народила другого синочка вже у Луцьку, під час повномасштабного вторгнення. Після поповнення вони певний час орендували квартиру, а, коли поверталися додому, лишили нам ліжечко та деякі речі, аби й іншим це згодилося. Діти з наших шелтерів почали тут робити свої перші кроки, потім пішли у дитсадок, хтось – до школи, а троє вже вступили до вишів.
Станом на січень 2026-го у шелтері 62 переселенці, серед яких восьмеро – діти. Є чимало людей із інвалідністю, яким складно зараз себе забезпечити й мати змогу винаймати квартиру. Всі вони мешкають у двох загальних кімнатах на 70 місць.
– Ми безкоштовно забезпечуємо людей спальними місцями. Із 2022 до 2025 року надавали триразове гаряче харчування. Нині ж облаштували людям кухню з плитами, холодильниками, мікрохвильовками та чайниками – щоб кожен міг приготувати собі їжу, – пояснює Тетяна Репницька.
Є в шелтері їдальня, душові кабіни, укриття. Переселенцям надають юридичну, психологічну, медичну підтримки. Два роки продуктову допомогу для ВПО надавала компанія SPAR. Досі за її підтримки люди отримують певні продукти. А загалом команда VolWest Hub реалізувала станом на січень 2026 року благодійних проєктів на суму 308 848 235 гривень!
Ліками для душі стали доброта волинян і українська пісня
Оскільки не відомо, коли закінчиться війна, а ресурси благодійників не безмежні, то переселенцям украй важливо знайти роботу. Тож у вже згаданому Центрі допомоги для ВПО «Адреналін Сіті» майже 40 відсотків дорослих мешканців змогли працевлаштуватися у бізнеси компанії VolWest Group.
– Мені теж помогли підшукати офіційну роботу. Бо з пенсією у 2700 гривень, самі розумієте, – не проживеш, – каже 69-річний Олександр Перепелиця. – Так що зараз працюю охоронцем. Хочу дозаробити стажу до 35 років і перейти на пенсію за віком. Тоді виплати стануть більшими, і вже хоча би не будемо економити на ліках.
– Бо я останнім часом часто хворію: у 2025-му два рази мала запалення легень, перед самим Новим роком руку зламала, – каже Тетяна Крась. – А ще – мене дуже бив колишній чоловік. З того часу маю посттравматичну епілепсію, напади часто бувають. Мушу весь час сидіти на ліках. Медики кажуть: «Вам не можна хвилюватися». А як не хвилюватися, коли в 65 років я втратила все: двокімнатну квартиру, друзів, рідне місто. Дякую Богу, хоч дочка з онуками вчасно виїхали і живуть зараз у місті Любомлі на Волині.
– А в мене ще гірше. Все життя відпрацював на промисловому гіганті – хімкомбінаті «Азов». Заробив квартиру, зробив ремонт, обставив меблями. А на старості років мушу просити прихистку, – зітхає Олександр Миколайович. – І це ще не найгірше… Найгірше – що під час евакуації я втратив зв′язок зі своєю єдиною дочкою! Із зятем і внуком, якому 12 років! Досі не знаю, де вони. Чи взагалі живі… Як надивився, що роблять окупанти із українцями… Страшно навіть подумати… І це не відпускає. Ні вдень, ні вночі.
Щоб не збожеволіти від гірких думок, Тетяна з Олександром ідуть до людей, спілкуються, волонтерять, наскільки їм дозволяють час і здоров′я. А найкращими ліками для душі стала для них українська пісня.
– Ми з перших тижнів, як приїхали до Луцька, познайомилися в парку біля РАЦСу з місцевими людьми, – розповідає подружжя. – Нас дуже гарно прийняли. Розпитали, хто ми, звідки. І в перший же вечір ми сіли разом на лавочці в парку й почали співати. Люди йдуть, дивляться. Хтось зупиняється послухати. А ми весь свій біль виливаємо в пісні… Нашій, українській…
Згодом Тетяна з Олександром долучилися до ансамблю «Джерела Волині». Почали відвідувати клуб «Неспокійні серця». І там відчули, що вони не самі…
– Як сказала керівниця клубу Марія Смізюк, у «Неспокійних серцях» люди збираються відпочити душею. Так воно і вийшло, – каже Олександр Перепелиця. – Тут у кожного свій біль. У когось рідні захищають Україну. У когось поранені, зникли безвісти, загинули. Ми спілкуємося, підтримуємо одне одного. Як приємно було, коли нас із Танею вітали з днем народження. На свято іменинника збираємося, як великою родиною. Від торговельної марки «Забіяка» кожному імениннику – продуктовий набір: ковбаска, сир – те, що за пенсію не можемо собі дозволити.
– А які цікаві тематичні вечори проводить клуб! Про письменника Василя Стуса був недавно, про співака і музиканта Володимира Івасюка! – додає Тетяна Григорівна. – Ми і весну разом зустрічаємо. І свято осені влаштовуємо. Співаємо! Вірші декламуємо!
– Спочатку члени клубу дивувалися, що й на моїй рідній Луганщині святкують Різдво, Великдень, Трійцю, ходять до церкви, люблять народні пісні, спілкуються по селах українською. Все – як на Волині, – розповідає Олександр Миколайович. – Просто на Донбасі окупанти багатьох людей виморили голодом. У селі Єпіфанівці, звідки родом мій тато, старожили пошепки згадували про голодомор, але розказувати більше боялися. То ми, молодше покоління, нічого толком не знали. А по телевізору, в газетах, на радіо була радянська пропаганда. От через те ми побачили справжнє нутро окупантів, аж коли вони прийшли до нас після 2014-го та почали все знищувати, цілі міста і села рівняти із землею…
Найбільші виклики – житло й робота
Із кінця лютого 2022-го Волинь прийняла понад 80 тисяч людей, яким довелося втікати від російської агресії. Приблизно половина вимушених переселенців проживає в області дотепер.
Серед них – і Ірина Пилипенко.
Разом із сином та чоловіком Ірина змушена була виїхати з рідного Вугледара Донецької області. Із березня 2022-го сім′я оселилася в Луцьку. А Ірина Пилипенко стала головою Ради з питань ВПО при Волинській обласній військовій адміністрації.
– Основні виклики, з якими стикаються переселенці що на почату повномасштабного вторгнення, що зараз, – це житло, працевлаштування та психоемоційний стан, – зауважує Ірина Леонідівна. – 2022 року людям іще надавали безкоштовне житло. Зараз, на жаль, вільних осель фактично не лишилося. Місця тимчасового проживання на Волині є, проте для багатьох вони стали місцем постійного проживання. Бо орендувати оселю чи, тим паче, купити – в людей просто немає грошей.
Оскільки житло у містах вартує дуже дорого, то рішенням могли би стати будинки в селах. Адже що далі від обласного чи районного центрів, тим оренда й купівля дешевші. Однак тут виникають нові виклики, зауважує голова Ради з питань ВПО при Волинській ОВА:
– Переселенці не бояться роботи. Але проблема, ДЕ їм працевлаштуватися в селі? Донецька та Луганська області, звідки переважно переїхали люди, – це промисловий регіон. Люди мають профільні спеціальності. І коли опиняються на аграрній Волині, то їм потрібен час, аби перекваліфікуватися, знайти себе в новій сфері. Та й зарплати на заводах і шахтах теж були значно вищі, ніж в аграрному секторі, тому цей фактор також стримує, – визнає Ірина Пилипенко. – Ось чому хтось може швидко адаптуватися до нових умов. А хтось за майже чотири роки проживання на Волині все ще не знайшов себе.
Що ж до пенсіонерів, які мають статус ВПО, то їм проблематично переїхати в село, бо через вік та на фоні стресу з′явилося чи загострилося багато хвороб. Людям треба постійно ходити до лікарів, причому не лише сімейних, а й вузькопрофільних. У сільській глибинці з цим проблема. Та й нема в пенсіонерів-переселенців грошей, аби відремонтувати ті старі хатини, які часто пропонують у селах.
Психологічно важко всім, але жити треба
Що ж до психологічних травм, то й тут немає універсальних ліків. Бо люди різні, тож і підходи мусять бути різні, зауважує Ірина Пилипенко:
– Комусь важливо проговорити свій травматичний досвід. Причому з такими, як сам, переселенцями. Хтось воліє переключитися від сумних думок до чогось позитивного. Для будь-якої підтримки на Волині діє Рада з питань ВПО, Центр життєстійкості, ГО «ВПО України». Всі роки нас підтримують «Червоний хрест», благодійні організації «Рокада», «Право на захист», «Стабілізейшен Суппорт Сервісез», «Крим SOS», «Карітас», ГО. Але закрити всі потреби переселенців вони, звичайно ж, не в силі. Тим паче, що Волинь вважається відносно спокійною областю і більшість допомоги наразі йде у прифронтові регіони.
На запитання, як їй самій вдається бути такою позитивною, як під час нашого інтерв′ю, чи не мала при переїзді упереджень до «бандерівського краю» і чи не відчувала на собі впливу стереотипів щодо «східняків», Ірина Пилипенко каже:
– У мене теж бувають важкі стани. Просто вмію не перекладати свої труднощі на інших. Щоб допомогти психологічно хоча би собі, здобула фах практичного психолога. Упереджень щодо Волині не мала. Бо приїжджала сюди до подруги із 2014-го. Та й загалом люблю мандрувати Україною. Тому з власного досвіду скажу: всюди є люди і є людиська. Хтось любить нарікати. Хтось відкладає життя до кращих часів. А хтось, зокрема і серед наших переселенців, плете маскувальні сітки, возить передачі на фронт, робить усе, що може, аби ті «кращі часи» настали швидше… Ніхто не знає, коли і як закінчиться війна. Ніхто не поверне нам тих років, які ми провели в очікуванні. Тому жити треба тут і зараз. Принаймні, я так намагаюся…
Оксана Бубенщикова,
Фото авторки та з особисто архіву співрозмовників
Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов?язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
