Життя Владислава Єщенка, сапера з позивним Самурай, війна розділила на «до» і «після». І точкою неповернення став серпень 2022-го.
Своє 24-річчя Владислав зустрів у реанімації. В повній темряві й абсолютній тиші. Бо вибух забрав у бійця зір та слух. Він не бачив і не чув нікого навколо. Лише відчував біль від 30 уламків, які лікарі діставали з його понівеченого тіла, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Однак ця історія – не про жалість. Вона – про ціну, яку платять молоді хлопці й дівчата для того, аби ми з вами могли жити на рідній землі, а не втікати від російських окупантів на чужину.
Замість студентської лави – мінне поле
27-річний Владислав Єщенко родом із Горлівки на Донеччині. У 2014-му, коли росіяни окупували його дім, Влад був випускником.
Не бажаючи жити під владою московитів, родина Єщенків переїхала до Слов?янська.
Владислав мріяв стати будівельником. Для того здобув фах маляра-штукатура й монтажника. Але війна знову наздогнала хлопця. У 2021-му він знайшов своє покликання у розмінуванні – працював демінером у гуманітарній місії HALO Trust.
У вересні 2022-го Владислав мав складати присягу в Харківському національному університеті Повітряних сил імені Кожедуба. Адже готувався стати оператором дронів-розміновувачів. Проте повномасштабне вторгнення перекреслило ці плани. Хлопець прийняв присягу значно раніше – 5 березня 2022-го він уже стояв під дверима військкомату як доброволець.
«Щоразу, коли я замислююся про те, а чому тоді пішов, розумію: у мене не було навіть сумнівів: «Іти чи не йти?» Я просто приїхав до слов?янського військкомату і записався як доброволець. Правда, мене спочатку відправили додому. Сказали: «Якщо завтра до ранку не передумаєш – приїжджай». І я приїхав», – згадував Владислав у розмові з журналістами.
84 міни вибухнули прямо перед лицем сапера
Молодого бійця зарахували до 104-го окремого батальйону територіальної оборони міста Бахмута. А оскільки він мав досвід демінера, то направили в інженерно-саперний взвод. Хоча, як швидко переконався Владислав, гуманітарне розмінування і військове – то різні речі.
Втім він ні про що не жалкує. «Для того, щоб урятувати чиєсь життя, сапер мусить ризикувати своїм. Якби я врятував одне життя, розміновуючи, я був би щасливий. Якби я врятував десять життів і віддав своє, я б теж був щасливий», – каже ветеран.
…Той фатальний день настав 9 серпня 2022 року. Владислав збирався їхати у свою першу відпустку до Києва. Там мав зустрітися з коханою Валерією. Вони, до речі, познайомилися всього за 10 днів до початку великої війни. Але, замість потяга на Київ, прийшло завдання: розмінувати ділянку у селищі Богданівка під Бахмутом.
І от під час перенесення боєприпасів для їхньої подальшої ліквідації несподівано сталася детонація протипіхотних мін, які ще називають «пелюсткам». Бо один снаряд самоліквідувався, і за ним миттєво підірвалися всі 84 міни, що були поруч. Причому вибух стався прямо перед обличчям Владислава.
«Я не зрозумів, що сталося. Мені різко потемніло в очах, і дуже-дуже дзвінкий шум у вухах. Потім розумію: мене відводять, знімають броню. Відчуваю, дуже холодно. Влітку, уявляєте? Мабуть, через те, що багато крові втратив. А потім – знепритомнів, і все…» – згадував сапер.
Десять днів Владислав провів у комі. Отямився 19 серпня у Києві. Його першою думкою було: що зі мною? Коли стан трохи стабілізувався і Владислав уже міг ходити, він вийшов із батьком на прогулянку і наважився запитати прямо про свій діагноз.
«Ми домовлялися ніколи один одному не брехати… – відповів тато. – Тобі… видалили очі».
«Я здогадувався про це. Але знати й усвідомити – це різні речі», – зізнається ветеран.
Окрім того, він майже втратив слух. І без слухового апарата фактично не чув нічого. Тому на Владислава чекали також операції в ЛОР-інституті, встановлення слухового апарата й довгий шлях до того, щоб просто встояти на ногах.
Сприйняти нову реальність дуже важко
А після шпиталю почалося нове випробування – адаптація до нового життя.
Спочатку були крісло колісне, м?язова атрофія, болі у спині. Поруч завжди була Валерія. Вона не плакала над коханим, не гладила по голові із жалем. Вона вчила його жити заново.
«Я спілкувалася з ним, як зі звичайною людиною. Я не жаліла його, тому що його не було чого жаліти. Я постійно його підтримувала, жартувала. Він сам по собі людина дуже позитивна», – каже Валерія, яка тепер стала дружиною Владислава.
Дівчина просила його допомагати по дому: помити посуд, разом готувати їжу. Це була найкраща реабілітація. Згодом Владислав знайшов громадську спілку «Сучасний погляд», де його навчили орієнтуватися в просторі, користуватися тростиною.
Проте найскладнішою виявилася не фізична травма, а соціальна бар?єрність. Владислав відверто каже, що наше суспільство та інфраструктура готові до людей із інвалідністю на відсотків 20-ть.
«Потрібно змінювати сприйняття ветеранів. Людина з інвалідністю має спілкуватися з іншими за принципом «рівний із рівним», без бар’єрів», – переконаний ветеран.
Заснував благодійний фонд і помагає бійцям після поранень
Щоб повноцінно жити навіть після дуже складних поранень, Владислав не зачинився у чотирьох стінах дому. У січні 2023-го він заснував Благодійний фонд «Побачимо Перемогу». Його мета – допомагати тим, кому ще можна врятувати зір після поранення. Фонд закуповує дороговартісні біоматеріали, організовує операції та реабілітацію для військових і цивільних.
«Ми співпрацюємо з клініками, де рятують очі на найвищому рівні. А якщо зір втрачено повністю, як у мене, то надаємо якісну реабілітацію. Щоб людина стала самостійною і могла дочекатися появи технологій біонічного ока», – пояснює Владислав.
Він також запустив проєкт «Єдиний простір», де вчить бізнес та органи влади коректно комунікувати з людьми, які мають порушення зору. Починає з дітей у школах, бо вірить: вони пронесуть ці навички через покоління.
…Сьогодні Владиславу 27. Він успішний директор фонду, блогер «Samurai on the way» і людина, яка бачить серцем більше, ніж багато хто бачить очима. Він займається спортом, самостійно відвідує спортзал і басейн, багато мандрує Україною і надихає своїм прикладом тисячі інших ветеранів:
«Так, я заплатив високу ціну. Але 84 міни – це 84 врятовані життя. І я ні про що не жалкую. Навпаки. Я при тямі і можу з вами розмовляти. Я можу посміхатись. Можу бути далі щасливим разом зі своєю сім’єю. На жаль, у мене немає очей, немає слуху, але ціною своїх очей та свого слуху я врятував побратимів і після того продовжую жити… Поки в мене був зір, я не бачив стільки можливостей, скільки відкрилося мені після його втрати. Тому кожен сьогодні вирішує: він існує чи живе. Якщо ви живете, то треба працювати заради когось чи чогось».
Ніна Грицюк
На фото «Армія. Інформ»: Владислав із дружиною Валерією
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
