«Бо як не маю сили підносити снаряди, то хоч так помагатиму захищати Україну».
Ніною Пасик, то складно збагнути, як змогла ця жінка після стількох важких утрат зберегти віру у краще. «Похоронила чоловіка. Через дев′ять місяців – дочку. Через дев′ять років – онука. Потім почула діагноз «рак». Але якщо такий мій хрест – то мушу його нести, – каже Ніна Степанівна. – І доки матиму сили – доти помагатиму нашим військовим». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Похоронила чоловіка, дочку, внука і захворіла на рак
Скільки пам′ятає себе Ніна Пасик, стільки була вона в роботі. Колись два роки працювала поваром у Камені-Каширському. А коли вийшла заміж, то з чоловіком жили у Великій Глуші.
– Багато років я працювала кухарем у кафе. Бувало, за один раз і по сто людей мусила нагодувати, – згадує Ніна Степанівна, коли прошу її трохи розказати про себе. – Чого тільки не готували ми в кафе! Кури, гуси, індики! Особливо гостям подобалися наші супи та борщі. Бо ж грибів у нас було мішками! То їх куди тільки не додавали.
Добре знають Ніну Степанівну і з тих часів, коли вісім років вона забезпечувала продуктами школи всієї округи: Велика і Мала Глуша, Погулянка, Бірки, Щетинь.
– Я, й коли на пенсію вийшла, то без діла не сиділа, – продовжує пенсіонерка. – Бо поки чотирьох дітей поставила на ноги, то звикла весь час бути в роботі.
Щоправда, діти нині порозліталися по світах. Найближче – в селі Троянівці колишнього Маневицького району Волині – живе син. Одна дочка – в Києві. Ще одна – в білорусі.
– А та, яка у Великій Глуші лишилася із сім′єю, то молодою померла від онко. Якраз через дев′ять місяців після того, як я поховала чоловіка… Двоє діток мені лишила. Внучці було тоді вісім років, онукові – сім… – тяжко згадує Ніна Степанівна. – Поставила я їх на ноги. Онучка заміж вийшла, живе в Києві. А внук поїхав до Польщі на заробітки й утопився. Привезли мені його три роки тому…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, дім Ніни Пасик став, як рукавичка.
– 17-ть душ у мене жило! З Києва, Ірпеня, Василькова Київської області, – продовжує жінка. – Дочка із сімєю, діти, внуки – всі тут місяць колотилися.
Але й у Великій Глуші спокою у 2022-му не було. Бо до кордону з білоруссю тут – 12 км. Тож молодь перебралася до Польщі, звідти – до Німеччини. А Ніна Пасик після всього пережитого геть утратила здоров′я.
– Спершу в мене дуже боліли ноги. А коли я вже не могла сама ходити, то поїхала до Києва на обстеження. І там мені сказали: рак кісток, – уже змирившись із діагнозом, продовжує жінка. – Мені сказали лікарі робити складну операцію. Але я, як уявила, що то буде, відповіла: «А хто ж після такої операції мене доглядатиме? Ні. Вже як такий мій хрест, то сама його буду нести».
На милицях ходила до лісу, щоб гриби передати на фронт
Нині рак так уразив кістки Ніни Пасик, що 71-річна жінка ледве пересувається, спираючись на милиці. Але при цьому ні на що не нарікає. Каже, в хаті є газове опалення, ванна, туалет – так що можна жити й самій собі раду давати.
– Я ще й борщу часом наварю. Правда, робІтниця з мене ніяка. Бо соваюся по хаті – як муха в смолі, – жартує жінка. – Картоплі начищу – лягаю відпочити. Капусту у каструлю вкину – знову лягаю. Але діти продуктами забезпечують. У селі добрі люди провідують: хто води принесе, хто – хліба, одна жіночка помагає помитися.
А щоб і далі почуватися потрібною на цьому світі, Ніна Степанівна підтримує українських захисників.
– Як мала господарство, то все передавала: і сало, і часник, і консервацію. Вже на милицях ходила, а в лісі ще гриби збирала, щоб закатати в банки і передати на фронт, – продовжує жінка. – Але то не я одна така! В нас багато людей помагають армії. Жінки плетуть сітки. Стоматолог із села купив машину, зі старостою села повезли її і передали односельцю нашому, який зараз служить.
Сама ж Ніна Пасик нині геть не має здоров′я, то працює лежачи.
– Ми сидимо собі по теплих хатах. А уявіть, як то зимою в окопі: холоднеча, мокрота. Шкода мені тих дітей, які стільки всього терплять, аби нам у добрі жилося. То я й почала плести їм шкарпетки. За три роки майже 300 пар передала, – провадить Ніна Степанівна.
Нитки пенсіонерка переважно купує з власної пенсії. Бо ті светри, які мала, вже розпустила. Часом кофти приносить із гуманітарки знайома жіночка. А так то Ніна Степанівна дає людям гроші і просить, аби купили на сільському базарі ниток і принесли.
– Якщо чесно, то трохи важкувато мені. Бо то ж я не сиджу, а лежачи в′яжу, – зізнається пенсіонерка. – Щоб тіло не так утомлювалося, підкладаю під спину дві великі подушки і одну маленьку – під голову. Аби руки не терпнули «на вєсу», то кладу й під лікті опору. Є такі в нас люди у селі, які дивуються: нащо, мовляв, мені ця морока. Але я таким відповідаю: «Хто як хоче – так по своїй матері плаче. Комусь ліпше у пляшку заглянути чи когось обсудити. А я буду свій біль терпіти, аби тільки хлопцям і дівчатам помагати на фронті. Бо як не можу їм снаряди подавати, то хоч так підтримаю». А ще як пришлють мені по інтернету «Дякуємо за теплі шкарпетки», то мені самій стає тепліше на душі.
Коли насамкінець запитую, що би Ніна Степанівна сказала на підтримку всім, хто читатиме ці рядки, онкохвора жіночка каже: «Тримаймося, люди, за життя. Бо як усе кинемо на самоплив, то нічого не буде! А нашим дорогим захисникам бажаю: щоб ті шкарпетки, які вам передала, ви не встигли зносити, бо з Перемогою повернулися додому. І я вірю, що так воно й буде!..»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
