Але тут, в Україні, його здала родичка і цим прирекла до розстрілу
Закінчення. Початок ось тут
Коли в лютому 2022-го кремлівські окупанти пішли повномасштабним наступом на Україну, вони відразу мали при собі розстрільні списки з іменами та адресами тих, хто з 2014-го боровся за волю України.
Були в тих списках і вояки АТО з їхніми родинами, й волонтери, і громадські активісти, й журналісти – тобто всі ті, хто й 2022-го чинив би опір московським окупантам, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але недарма кажуть: історія циклічна. Бо точно так само кремль учиняв із українцями, коли прийшов на наші землі 1944-го. Тільки тоді в розстрільних списках були вояки Української повстанської армії (УПА), їхні рідні й усі, хто так чи інакше підтримував боротьбу за волю України.
У список ворогів кремля потрапив і повстанець із рівненського села Друхів Антон Олійник на псевдо Мрія. У лавах УПА він відповідав за морально-патріотичний дух вояків. Та коли совєти його, 21-річного, арештували, то звинуватили в найжахливіших злочинах і присудили 25 років ув’язнення. Найвищу міру покарання – розстріл – не застосували тільки тому, що за три місяці до арешту Мрії, у травні 1947-го, Союз відмінив смертну кару.
Усе те саме відбувається в росії й дотепер. Українських бійців засуджують до найвищої міри покарання й ув’язнюють на тривалі терміни лише за те, що вони посміли виборювати волю для свого народу.
Тому, читаючи розповідь про повстанця Мрію, обов’язково порівнюйте його життя з подіями наших днів…
За колючий дріт – через… корову
Першим місцем відбуття покарання 21-річного Антона Олійника став «Волголаг» – табір, в’язнів якого змушували копати канал для з’єднання Москви-ріки та Волги, розповідає професор історії Андрій Жив’юк:
– Умови в тому таборі були настільки жахливі, а роботи – настільки важкі, що Антон Олійник зрозумів: залишиться тут – то так і згине в цьому московському болоті. Тому всього через рік після заслання Мрія вирішує здійснити втечу.
Це був вересень 1948-го. Відкрита місцевість. Побачивши, як біжить один із в’язнів, наглядачі відкрили по ньому вогонь. Кулі цвьохкали, та пролітали мимо. Аж сім днів наш земляк намагався вислизнути з лап МВД. Однак ця втеча була непродумана.Скоріше – як акт відчаю. Тому через тиждень повстанця Мрію спіймали. Побили до напівсмерті. Але молодий організм, загартований службою в УПА, витримав.
Хлопця повторно засудили, знову повернули 25 років таборів. Тільки цього разу етапували до «особлагу» – табору, де тримали виключно політичних «злочинців».
– Майже п’ять років каторжних робіт витримав там Антон Олійник. Але жага до волі знову перемогла. І 1954-го він здійснює другу зі своїх успішних втеч (бо менш успішних спроб було ще з десяток), – продовжує розповідь Андрій Жив’юк. – На відміну від утечі 1948-го, цього разу Мрія разом із напарником ретельно все продумали. У вуличному туалеті зони прорили тунель, який вивів за колючий дріт таборової загорожі. Із собою прихопили сірники, продукти й вирушили назустріч своїй мрії.
Оскільки шлях мав пролягати через тайгу, то втечу в’язні організували влітку: щоб харчуватися грибами-ягодами і не замерзнути в безкрайніх просторах сибіру. А позаяк утікачі відразу пішли кожен своїм шляхом, то аж 28 діб Антон Олійник прямував тайгою сам, серед хижих звірів долаючи сотні кілометрів. Урешті він, знесилений, повзучи навкарачки, побачив посеред лісу телефонний стовп, за його дротами пробрався до людського поселення й так урятувався. А звідти човном здолав іще сотні кілометрів рікою Печорою та поїздом «кіров – москва – Київ–Рівне» таки дістався отчого дому.
В листі до Хрущова він потім розкаже, як через сім років розлуки побачив свою змарнілу маму, як вона, рятуючи себе й доньку від голоду, обміняла хату на їжу й оселилася в хліві і як, побачивши сина, розплакалася, що хліба має всього на два місяці.
Після почутого від матері Антон вирішує виготовити документи, влаштуватися десь на шахті й помагати матері. А доки документів не було – переховуватися на Рівненщині. Та одного разу доля зіграла із Мрією злий жарт…
Якось посеред лісу Антон побачив корову, яку в нього на очах покинули й побігли двоє незнайомців. Антон вирішив завезти худобину на заготівельний пункт у Костополі, обміняти на гроші й віднести матері. Втім корова виявилася краденою, знайшовся її власник, Олійника затримала міліція, звинуватила у крадіжці. А потім очам не могла повірити, що завдяки корові піймала в’язня, якого вже четвертий місяць розшукували по всьому Союзу. Відтак, 28-річного Мрію знову судили. І знову на 20 років – за колючий дріт...
То була фантастична втеча!
Як особливо небезпечного рецидивіста, Антона відправили до російської спецтюрми, владімірського централу, й аж через три роки перевезли за 1500 км від України – до табору для політичних в’язнів «Дубравлаг».
Оскільки настала «хрущовська відлига», то за колючим дротом Мрія здобув середню освіту. За таборову роботу отримував гроші, за які поштою виписував книги з філософії, політики, юриспруденції. З надією на звільнення написав листа особисто Хрущову, в якому просив пробачити «помилки молодості» (бо в лави повстанців він пішов у 16 років) та дозволити розпочати нове життя на свободі. Звісно, українцю відмовили. І коли він зрозумів, що його ніколи не випустять на волю і що у свої 40 років він нічого у світі ще не бачив, то вирішує втекти. Втекти, аби за той час, скільки випаде побути на свободі, здійснити свої найзаповітніші мрії.
«Це була просто фантастична втеча!» – каже Андрій Жив’юк про спецоперацію, яку влітку1965-го провернули Антон Олійник і його напарник зі Львівщини Роман Семенюк (теж відбував 25-річне ув’язнення).
Щоб здійснити свій зухвалий план, в’язні щодня (і навіть під водою!) прорізали вузенький прохід у багатоярусній дерев’яно-металевій загорожі, що мала б унеможливити будь-яку втечу. Щоб наглядачі нічого не помітили, Антон продовбував «тунель свободи», а Роман контролював ситуацію: якщо все добре – співав одну пісню, якщо загроза – заводив іншу мелодію. Наступного дня напарники мінялися. І так – декілька місяців. Аби ніхто не помітив замуленої таборової роби (бо ж працювали у воді), одяг ховали на березі канави, бігли митися в таборову баню і вдягали вже чисту робу.
Щоб не загинути в тайзі, для втечі прихопили саморобний компас, карту, ніж, сало, по 600 рублів для кожного. І коли потрапили на рідну землю, повірити не могли своєму щастю.
За ті три місяці, скільки перебували на свободі, Антон із Романом відвідали могилу Шевченка в Каневі, де купили на згадку «Кобзаря», покупалися у Дніпрі і піднялися на гору Парашку в Карпатах. Побували у Львові, Хмельницькому, Запоріжжі. У Мрії аж дух захоплювало, коли вперше (і востаннє) в житті він побачив Собор святої Софії в серці Києва, Печерську лавру і Хрещатик.
Як потім Олійник розкаже слідчим, після цієї подорожі він планував або осісти десь на півдні України, влаштуватися до колгоспу, куди брали без документів, там отримати паспорт і жити, як усі люди. А якщо не вдасться – виїхати із СРСР. Але, перш ніж назавжди порвати з минулим і почати життя під новим іменем, Мрія вирішує востаннє побачитися з рідними та друзями.
В усіх куточках України його зустрічають зі сльозами на очах, розпитують, як вижив, помагають грішми, переховують, попри ризики для себе. На одній із таких гостин старенька Антонова тітка дала втікачам нагрудну іконку Матері Божої, Миколая-Чудотворця і промовила: «Хай вас, дітки, благословить Господь Бог і береже від усякої нечистої сили». Але, на жаль, не вберегли Антона образки. Бо він навіть подумати він не міг, що іуда зачаївся серед найближчої родини.
– Тоді, 1965-го, сестра Антона вже була заміжня, мала двох дітей, працювала продавчинею в магазині. Дізнавшись, що востаннє бачитиме брата, попрощатися з ним Надія кличе свого чоловіка. Йдучи на ризиковану зустріч, подружжя зустріло чоловікові сестру, Марію. «Ви куди?» – запитала родичка. «До клубу. Сьогодні там гарний концерт», – промовила Надія. «То я з вами! Постійте», – попросила жінка. І, чекаючи під ворітьми родичку, Надія з чоловіком навіть подумати не могли, що зовсім скоро їхня сестра здасть Антона органам КГБ.
У селі Старий Берестовець, що біля Костополя, Мрію з побратимом заарештували.
Спецслужби організували очну ставку Антона та його родичів. Зрадниця Марія зімітувала «геройку», яка нікого «не здала». А от Надія розплакалася на очній ставці, в усьому зізналася, навіть стала перед Марією на коліна і просила пробачення, що не змогла бути такою ж мужньою.
Брату – розстріл, сестрі – 6 років тюрми
Так само, як сьогодні москва влаштовує судилища над українськими бійцями, так само й тоді зробила «шоу», щоби воїна УПА перетворити на вбивцю, живодера, нелюда. Совєти організували показові перепоховання нібито вбитих Олійником людей. На це «шоу» зігнали і селян, і комсомольців із піонерами. Газети, радіо, телебачення – всі трубили про «озвірілого бандита», якого треба покарати.
На той момент у Союзі вже 18 років як відмінили смертну кару. Тож, аби розстріляти Мрію, Рівненський обласний суд застосував до Антона Олійника закони часів Сталіна.
Шокований цим усім, в’язень оголошує голодування. Пише скарги до глави КГБ СРСР, подає касаційні скарги до Верховного Суду УРСР. Та вирок Мрії залишається незмінним – РОЗСТРІЛЯТИ! Останнє, що просить Антон Олійник, – не карати сестри. Але його не послухали: за те, що прийшла попрощатися з братом, Надію засудили до шести років позбавлення волі, звинувативши в «переховуванні бандита».
А 6 лютого 1967 року під грифом «совершенно секретно» підполковник КГБ Дарабан перешле доповідну: вирок Рівненського обласного суду від 5 жовтня 1966 року щодо розстрілу Олійника Антона Акимовича «приведен в исполнение» в місті Києві…
…Довгий час на Рівненщині так і згадували повстанця, як розказала московська пропаганда, – бандитом та вбивцею. І тільки зі здобуттям Україною незалежності світ дізнався правду про Мрію, якого розстріляли тільки тому, що понад усе він любив Україну та волю. Любив так само, як наші нинішні захисники…
Оксана Бубенщикова
Фото з архіву управління СБУ в Рівненській обл.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
