У 62 роки пішла на фронт, а в 70­-т вижила в полоні

У квітні Тетяна Теплюк зустріла 73-річчя.

42 роки свого життя жінка віддала роботі в пологовому. Та, коли російські окупанти пішли проти нас війною, коли почали тисячами вбивати українців, Тетяна звільнилася з роботи, пішла медикинею на фронт і майже 250 днів терпіла знущання в російському полоні. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

На Майдані не всіх змогла врятувати

У пологовому будинку Тетяна Теплюк працювала до 2015-го.

Але справу, якій віддала більш як половину життя, мусила покинути, бо не змогла лишатися на мирній Київщині, знаючи, що її допомоги потребують на фронті ті, хто захищає Україну від жорстокого агресора.

«Ще під час Революції гідності я з роботи бігла зразу на Майдан. Бо там били наших дітей. А цього ніхто не сміє робити. Мої сестри несли їжу, а я надавала медичну допомогу, – згадувала потім Тетяна в інтерв’ю «Вечірньому Києву». – Тоді, на Майдані, найтяжче було бачити, як до тебе приносять поранених, просять: «Лікарю, ви маєте стільки ліків, допоможіть йому», а ти розумієш, що твої медикаменти тут безсилі».

«Хресна, треба хороша людина в медпункт»

Після Революції гідності, коли наші добровольці гуртувалися йти обороняти Схід України, Тетяна дуже хотіла також записатися. Але…

«Мені було 62 роки. Я бачила, що юрмиться молодь. І була впевнена, що мене в такому віці ніхто не візьме», – зізналася співрозмовниця.

Та, коли в січні 2015-го Тетяна Теплюк дізналася з новин, що московити обстріляли Маріуполь і 30 мирних жителів загинули та понад 100 дістали поранення, жінка знову стала рватися на Схід. «А тут якраз телефонує хрещеник із полку «Азов»: «Хресна, нам у медпункт треба кваліфікована людина». Я зрозуміла: небеса мене почули і дали знак. Тому зразу сказала похреснику: якщо треба – їду. Взяла на роботі відпустку й вирушила», – пригадує жінка.

Лишатися в «Азові» чи ні – Тетяна Теплюк не вагалася. Не знала тільки, чи візьмуть її в такому віці. Тому вирішила: приїде, покаже, що вміє, а там уже хай приймають рішення. А щойно почула, що її кандидатура підходить, зателефонувала на роботу в пологовий і попросила звільнення.

Тільки вночі давала волю німому риданню

Згадуючи перший період служби в Маріуполі, жінка усміхається:

«Мене прийняли дуже добре. Командир, Олег Мудра, був чудовою людиною. Бувало, йду з розстібнутим бушлатом, а він: «Хрещена, ти чому розхристана?» Правда, нині його вже нема серед живих. Помер через декілька місяців після полону: серце не витримало».

Із ностальгією згадує Тетяна Теплюк і сам Маріуполь: його красиві парки, щасливих людей.  «У нас біля гарнізону був парк «Веселка». Там збиралися пенсіонери, співали українських пісень. А у вихідні усі йшли на танці. Там справді було добре…»

А потім сюди прийшли російські окупанти. Щодня вони знищували місто, нещадно вбивали його жителів.

«Під час боїв на «Азовсталі» ми жили в бункері, де були хворі та легкопоранені. Я старалася тримати емоції в собі. Це важливо в роботі медика, – зауважує жінка. – Але так тяжко було бачити голодні очі хлопців. Вони воювали, приходили виснажені, худющі. Молодий організм потребував їжі. Хлопці запитували: «Хрещена, що далі?» – «Все буде добре, – заспокоювала я. – Не знаю як, але буде». Щоб тих дітей нагодувати, віддавала їм свою провізію. Сама ж їла рівно стільки, щоб не знепритомніти й не бути тягарем для хлопців. І лише вночі, коли ніхто не чув, давала волю німому риданню…»

Били, кричали і люто ненавиділи

Коли жінкам «Азовсталі» стали пропонувати евакуйовуватися, Тетяна вирішила: скільки могтиме, стільки помагатиме нашим військовим. І так тривало до 17 травня 2022-го – часу, коли нашим військовим вище командування дало наказ скласти зброю і виходити в полон.  Так Тетяна опинилася у сумнозвісній Оленівці.

На той момент медикині було 70 років. Проте окупанти на вік не зважали. Мордували голодом, холодом, жахливою антисанітарією. В якийсь момент Тетяна посміла не погодитися з російськими спецслужбами, що «ламали» українських полонених психологічно й словами путіна казали, нібито України не існувало і її створив Ленін. Тетяна натомість зацитувала вірш Пушкіна, який ще в 19 ст. написав вірш «ТіхА украінская ночь…» У відповідь на це жінку помістили в одномісну камеру, де було ще дев’ятеро наших жінок.

Але навіть не тіснота, голод та холод були найважчими. Нестерпно боляче було чути, як у сусідній камері російські нелюди вдень і вночі катували наших військових, а ті від нестерпного болю видавали просто нелюдські крики.

«Ще гірше стало в СІЗО таганрогу. Там мене охопив просто тваринний страх. Не думала, що можна щодня відчувати такий дикий страх, – продовжила Тетяна. – Бо в російських тюремників була до нас ТАКА ненависть. Вони вірили, нібито ми нацисти. Ненавиділи люто. Не дозволяли підіймати голову, дивитися вбік. Нас тримали завжди зігнутими, з опущеними головами. Тільки ворухнешся – крик: «Голову сейчас отобью». Щоразу під час повірок нас виводили з камери, ставили до стіни, вивертали руки й тильним боком клали на стіну. На їхню вимогу ми дуже широко розставляли ноги. Але наглядачі все одно кричали, що недостатньо. Тоді одна з наглядачок підходила і, як по футбольному м’ячу, била по нозі. Щоразу після таких ударів я падала. Потім довго піднімалася. Вони верещали. А їм на зло спеціально довго рачкувала, так хотіла бодай якось помститися».

«Чекаю на кожного. Вони всі мої діти»

На запитання, навіщо росіяни так знущаються з полонених, Тетяна Теплюк пояснює: «Вони вимагали підписати зізнання, нібито азовці вбивали, ґвалтували, розстрілювали цивільних, а вагітним вирізали на животі свастику. Я відмовилася таке підписувати. І якби не мій вік, то би добряче за це отримала. Натомість окупанти лише казали: «Ладно, дури маладиє, а ти, старая, как в «Азовє» оказалась?..»

Але більше, ніж знущань, боялася Тетяна бути похованою на такій огидній для неї території. Ця думка лякала настільки, що жінка дала собі установку: хай там що, але вона мусить повернутися на рідну землю.

«Вранці, 30 грудня 2022-го, мене викликали: з речами на вихід. Я не знала, для чого й куди. Зібрала речі, вийшла. «Ой, – кажу наглядачці, – тапки забула». А вона: «Нє пєрєживай, тєбє там бєлиє видадут».

Разом із іншими жінками-полоненими нас посадили в окрему камеру. Протримали декілька годин. Тоді сказали перевдягнутися в тюремні речі й розвели по камерах. Наступного ранку повторилося те саме. Але на цей раз я вже забрала тапочки. Думаю: «Щоб тільки сюди не повернутися». Так воно й вийшло.

Нині Тетяна Теплюк продовжує нести службу. Щотижня виходить на акцію підтримки військовополонених. А про українських військових, яких москва досі тримає за колючим дротом, каже: «Я чекаю на кожного. Вони всі мої діти…»

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.