Він мав талант світового масштабу, дивом уникнув розстрілу й заледве виживав без грошей

Він називав своє село на Рівненщині центром центрів на планеті, хоча 60 років життя провів за кордоном.

Він видавав найтиражнішу в окупованій Україні газету «Волинь» і міг стати Нобелівським лауреатом. Він першим на весь світ розповів у повісті «Марія», як москва голодом винищує українську націю. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Його називали «українським Гомером». Але самі українці так мало знають, хто такий Улас Самчук. А все тому, що він категорично не сприймав росії та більшовиків, а вони – його. Відтак лише зі здобуттям Незалежності Улас Самчук повернувся до України. Щоправда – лише у своїх творах…

Першим розповів світу про Голодомор

Народився Улас Самчук 120 років тому на Великій Волині – в селі Дермань Рівненської області. Заможна сім’я, працьовиті батьки, п’ятеро діток.

Спершу він здобував освіту в учительській семінарії, що діяла при тутешньому монастирі. Потім батьки відправили сина до приватної гімназії в Кременці. Не встиг хлопець закінчити навчальний заклад, як його покликали до польського війська (тоді частина України входила до складу Речі Посполитої).

Та в Уласа були інші плани. Тому він утік із армії до Німеччини. Там влаштувався найманим робітником. А як вільний слухач ходив на лекції до університету.

Ще у 21 рік Улас Самчук починає друкувати свої твори в літературних журналах. Іще через три роки переїжджає до Праги, куди емігрувало тоді багато української інтелігенції. Вступає до Українського вільного університету.

Щоб ви розуміли, яка в Уласа була жага до навчання, наведу лише один приклад: він самотужки (бо ніколи не мав великих грошей на навчання) опанував польську, німецьку, чеську, російську та французьку мови.

Коли Уласові було 28 років, він, дізнавшись про жахи голодомору в Україні, написав і видав повість «Марія» – перший у світі твір про те, як москва, застосовуючи тортури голодом, прирекла мільйони українців на довгу мученицьку смерть.

Світове визнання приніс 32-річному Уласові Самчуку його роман «Волинь», із яким нашого земляка хотіли номінувати на Нобелівську премію. Але, на жаль, Україну тоді не розглядали як окрему державу, а роман «Волинь» був написаний українською та не мав перекладів іншими мовами.

Окрім письменницької роботи, Улас Самчук боровся за Україну і як громадський діяч у лавах Організації українських націоналістів. Навіть відсидів у тюрмі за те, що в березні 1939-го брав участь у проголошенні незалежності Карпатської України, яка була тоді частиною Чехословаччини.

Нацисти його арештували

Ви бачите, наскільки складним був тоді час для України. Після Першої світової війни її землі були поділені між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, СРСР. А будь-які спроби нашого народу здобути незалежність жорстоко каралися владою інших країн.

Відтак прихід нацистів українці спочатку сприймали як шанс вибороти для України власну державність. Німці добре це розуміли і спершу навіть загравали з нашою інтелігенцією, щоб в особі українців отримати союзників для боротьби з москвою.

Відтак у Львові з приходом нацистів було скликано Українські національні збори та проголошено декларацію про відновлення Української держави.

А Улас Самчук повернувся до Рівного і з дозволу нацистів почав видавати газету «Волинь», яка набула такої популярності, що стала загальноукраїнською.

Потім совєти звинуватять Уласа Самчука у співпраці з нацистами. Бо «Волинь», окрім того, що писала про українців і для українців, хвалила Гітлера. Але інакше (і ми це розуміємо) нацисти просто не дозволили б друкувати газету. І чи не так само, скажіть, чинив Радянський Союз, на перших сторінках усіх газет возвеличуючи своїх вождів?

Втім гітлерівська Німеччина недовго загравала з українцями. Після того, як у Львові було зачитано Акт проголошення Української держави, нацисти через декілька тижнів заарештували лідерів українських націоналістів – Степана Бандеру та Ярослава Стецька.

Потім шкідливим для гітлерівської Німеччини визнали й Уласа Самчука. В березні 1942-го його арештували, посадили до Рівненської тюрми. Проте Уласові пощастило. Бо на допомогу прийшов чоловік, із яким Самчук потоваришував іще 15 років тому – коли в Німеччині жив у матері того чоловіка. Герман Блюме (так було звати німця) в часи Другої світової очолював1 у Рівному цивільну поліцію. От він і врятував Уласа від розстрілу. Хоча ті з українських письменників, які не хотіли служити Гітлеру, були страчені.

Совєти помістили у «список заборонених»

Коли на зміну нацистським окупантам прийшли радянські, в Уласа Самчука було два шляхи: або лишитися в Україні й почути вирок, або емігрувати. Відтак він спершу переїхав до Німеччини, де до 1948-го жив у таборі для біженців. А потім разом із другою дружиною (першу втратив, коли з-за кордону повернувся до1 Рівного) переїхав до Канади.

Але навіть далеко від рідної землі Улас Самчук душею лишався в Україні та з українцями.

У своїх творах він проживав зі своїми земляками трагедію нацистської та радянської окупації, розповідав, як боролися за Українську державу вояки УПА, і як тяжко доводилося українцям, які змушені були покинути рідну землю і все життя поневірятися на чужині.

Наскільки то важко, Улас Самчук знав не з чуток. Переїхавши до Канади, він, бувало, підмітав вулиці, щоб мати шматок хліба. Заробляти своїм талантом не виходило. А коли тяжко захворів і майже втратив зір, то жив (за словами літературознавця Юрія Шевельова) «на межі жебрацтва».

1987-го Уласа Самчука не стало. Його похоронили в Канаді, на українському цвинтарі св. Володимира. Але найбільше, про що він мріяв, – опинитися на рідній землі: «Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків, – писав він. – Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні; вернемось не тільки як жива матерія, а і як живий дух, вернемось, і то передовсім в продовженні, як творчість».

Так воно і сталося…