Колись на весь Союз гриміла слава Павла Глазового. Мільйони людей під його гуморески аж животи понадривали. А волинянин Михайло Привиденець не тільки сміявся, а й сам узявся за перо.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Був фізкультурником і керував селом


– Сам я – простий чоловік із села. Народився і зараз проживаю у Видерті (це Камінь-Каширський район, хто не знає). Після армії вчився на вчителя фізкультури. І ще тоді, у студентські роки, написав свою першу гумореску. Причому так воно вийшло, що сміялися й однокурсники, і навіть декан факультету, – згадує 64-річний Михайло Панасович. – То була зима. Снігу намело стільки, що з гуртожитку до педінституту – ні пройти ні проїхати. Поки ми з товаришем добрели, то декан уже криком кричить: «Хто запізнився – пишіть пояснювальну!» Узяв я ручку, аркуша, і так мене «поперло», що пояснювальна вийшла на чотирьох аркушах. Глянув декан та давай читати: «Снігу так за ніч дало – по коліна намело!..» А вже як дійшов до кінця, то сам засміявся. «Хто то написав? Привиденець? Ну-ну».
Після інституту Михайло Панасович повернувся до рідної Видерти. Працював учителем фізкультури. Але так повернуло життя, що разом із дружиною поїхав до Ковеля. У місті залізничників став дільничним інспектором. Отримав квартиру. Дружина та син досі живуть у Ковелі. А Михайло Панасович, коли мама захворіла, став більше часу проводити у Видерті. Тож коли люди запропонували очолити громаду, погодився і дві каденції обирався сільським головою.
Знайомство почалося з телефону
– Вісім років головував. А з 2010-го вийшов на пенсію. То так і живу. В селі хату доглядаю, курочок маю. У Ковель до жінки із сином навідуюся. А у вільний час читаю, пишу гуморески, – продовжує оповідач. – Я, до речі, вивчив напам’ять 102 віршовані твори Павла Глазового. Коли в нього був ювілей, 80 років, вирішив: кров із носа, а маю особисто привітати поета. Через земляка, письменника Петра Маха, роздобув телефон. Додзвонився до Павла Прокоповича: «До Вас телефонує сільський голова з волинського села Видерта! Дуже люблю вашу творчість. І вивчив понад сотню Ваших гуморесок!» – «О! Ви перший такий! Дякую. Щиро дякую!» – сказав Глазовий. І після того між нами зав’язалася дружба.
Яке б свято не було (Новий рік чи день народження), я пересилав Павлові Прокоповичу вітальні листівки, телефонував йому особисто, запрошував на святкування 500-річчя села. Він завжди знаходив для мене хвилинку-другу розпитати, як живе Волинь, як справи у Видерті. А от уже коли писав якусь гумореску, то до телефона не підходив. Трубку підіймав його син Андрій і пошепки казав: «Тато зайнятий».
На знак подяки за тепле ставлення Павло Глазовий поштою переслав до Видерти два томи своїх творів. Дуже шкода, що ці книги так і не дійшли до Михайла Привиденця.
– Я як колишній міліціонер маю здогадки, в кого зараз ці книги. Але не хочу озвучувати. Сподіваюся, людина вже перечитала їх і таки поверне. Бо для мене вони дуже цінні, як пам’ять про дружбу з народним поетом, – висловлює сподівання Михайло Привиденець. І ще від себе попрошу: поверніть, будь ласка, двотомника. Бо й у вас тепер буде совість чиста, і наш оповідач не триматиме образи.
Гостинцем із Видерти мала стати ковбаса
Але повернімося до приємного – гуморесок. Адже нині в доробку Михайла Привиденця декілька десятків творів. Найкращі з них він відібрав та опублікував у збірці.
– За свої гроші видав дві тисячі примірників і роздаровую людям. Хай читають, настрій підіймають, – пояснює Михайло Панасович. – А надихнув мене на таке Павло Глазовий. Я йому, правда, не казав, що також пишу. Чомусь соромився. Та коли Павла Прокоповича не стало, мені захотілося зробити щось на пам’ять про нього. От і вирішив: треба видати власну книгу.
На запитання, коли найчастіше прилітає муза, Михайло Панасович усміхається:
– Найчастіше воно якось спонтанно виходить. Але буває, люди принесуть прозовий твір із жартівливим змістом і просять: «Ану, зроби її такою, як гуморески в Глазового». Тоді сідаю, думаю, римую. Якщо пишу і сміюся – значить, і люди будуть сміятися. А коли мене твір не зачепив, то нікому його й не показую.
На запитання, чи не жаліє, що вивчився на вчителя, а не на письменника, Михайло Привиденець каже:
– Ні, я про інше жалію. Усе життя мріяв приїхати в гості до Павла Глазового. Думав: заколю кабана, нароблю ковбаси пальцем пханої та й повезу Глазовому. Бо в Києві такої смакоти він не знайде. Але поки я думав, поки чекав, що хтось із села їхатиме на Київ, то й запізно стало. Бо вічних людей не буває…
Так що, друзі, урок вам: якщо дуже про щось мрієте – не відкладайте. Бо потім може бути запізно.
А щоб на сумному не завершувати розмову, прошу Михайла Панасовича розказати декілька його улюблених гуморесок. Отож…
Переспав
Брат Гаврила взяв за груди й грізно запитав:
«Ти із жінкою моєю вчора переспав?!»
«Перестань, – сказав Гаврило.
– Єрунду плетеш!
Хіба з жінкою твоєю уночі заснеш?»
Батюшчина помста
В ті часи, ще при Союзі, знаєш, що було?
Їхав ГАЗик міліцейський повз одне село.
На дорозі біля верби батюшка спиняє.
«Візьміть мене, Бога ради!» – водія благає.
Заліз батюшка в машину, на сидіння всівся.
Чує: ззаду щось шкребе. Коли придивився –
А там якийсь баранець у кутку брикає.
«Куди ж його везете?» – батюшка питає.
А баран аж головою об сидіння б’ється.
Сержант глянув на попа й лукаво сміється:
«Цей баран – наш вундеркінд. Подає надії.
Веземо, щоб вчився він у семінарії».
Не забув отець почуту від сержанта фразу.
Як виходив із машини, то спитав одразу:
«Завезете на навчання барана, що он лежить?
Як по конкурсу не пройде, буде далі в вас служить?»
Кара на путіна
«Чи то правда, чи то ні?
Вбили путіна в кремлі!» –
Так сказав дід своїй бабі, входячи до хати.
Баба скрикнула: «То мало тому супостату!»
Далі Ганна коло діда стала і повчає:
«В голову стрілять не треба: він мозгів не має!
З того вбивства я не буду робити тривогу.
Краще було б тому кату відірвати ногу!
Потім взяти й на макітру накинуть калище*
І підняти супостата від землі повище.
Ото була б Божа кара чортовому сину,
Щоб він знав, як нападати на нашу Вкраїну!»
*калище – болото
А завершити нашу розмову Михайло Привиденець хоче віршем, який написав за одну ніч.
Слава Україні та її Героям!
Знову сталось страшне лихо у вільній країні,
Зажурилась рідна ненька, наша Україна.
Заходився лютий ворог знищить нас і волю.
«Вставай, сину, – каже батько. – Берім в руки зброю.
Бо вже зіронька вечірня зійшла над лісами,
Бо вже вкотре земля наша полита сльозами».
Що ж ти, кате, тут задумав, в нашій Україні?
Та ніщо в тебе не вийде, бо ми всі – єдині!
Брат за брата, син за батька – встанем всі горою
І попрем тебе, чортяку, чорною мітлою!
Щоб і сліду твого близько ніде не лишилось,
А сонечко щоб над нами весело світилось.
Гинуть люди… Діти гинуть… Що ти робиш, кате?!!!
За гріхи тебе тяжкії буде Бог карати!
Перед Богом всі ми рівні. Хочем жить ми й миру.
Як один, ми всі підемо захищать країну.
Захотілось тобі, кате, чужого багатства?
Не здолати вовік тобі вкраїнського братства!
І тобі не подолати козацького роду!
Вже давно йому на світі нема переводу!
За розбиті міста-села пощади не буде!
Здохнеш ти, лукавий сину, у собачій буді!
Ми країну відбудуєм, зробимо, як нову!
І почуєм знов співучу солов’їну мову.
Всім героям, що в боях голову зложили,
«Вічна пам’ять», – ми напишем у них на могилі.
Будем всіх ми пам’ятати з перших днів до нині
І гукнемо всім героям: «Слава Україні!..»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.