Люди

Подружився з Глазовим і пише в селі гуморески

Подружився з Глазовим і пише в селі гуморески

Колись на весь Союз гриміла слава Павла Глазового. Мільйони людей під його гуморески аж животи понадривали. А волинянин Михайло Привиденець не тільки сміявся, а й сам узявся за перо.

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Був фізкультурником і керував селом

– Сам я – простий чоловік із села. Народився і зараз проживаю у Видерті (це Камінь-Каширський район, хто не знає). Після армії вчився на вчителя фізкультури. І ще тоді, у студентські роки, написав свою першу гумореску. Причому так воно вийшло, що сміялися й однокурсники, і навіть декан факультету, – згадує 64-річний Михайло Панасович. – То була зима. Снігу намело стільки, що з гуртожитку до педінституту – ні пройти ні проїхати. Поки ми з товаришем добрели, то декан уже криком кричить: «Хто запізнився – пишіть пояснювальну!» Узяв я ручку, аркуша, і так мене «поперло», що пояснювальна вийшла на чотирьох аркушах. Глянув декан та давай читати: «Снігу так за ніч дало – по коліна намело!..» А вже як дійшов до кінця, то сам засміявся. «Хто то написав? Привиденець? Ну-ну».

Після інституту Михайло Панасович повернувся до рідної Видерти. Працював учителем фізкультури. Але так повернуло життя, що разом із дружиною поїхав до Ковеля. У місті залізничників став дільничним інспектором. Отримав квартиру. Дружина та син досі живуть у Ковелі. А Михайло Панасович, коли мама захворіла, став більше часу проводити у Видерті. Тож коли люди запропонували очолити громаду, погодився і дві каденції обирався сільським головою.

Знайомство почалося з телефону

– Вісім років головував. А з 2010-го вийшов на пенсію. То так і живу. В селі хату доглядаю, курочок маю. У Ковель до жінки із сином навідуюся. А у вільний час читаю, пишу гуморески, – продовжує оповідач. – Я, до речі, вивчив напам’ять 102 віршовані твори Павла Глазового. Коли в нього був ювілей, 80 років, вирішив: кров із носа, а маю особисто привітати поета. Через земляка, письменника Петра Маха, роздобув телефон. Додзвонився до Павла Прокоповича: «До Вас телефонує сільський голова з волинського села Видерта! Дуже люблю вашу творчість. І вивчив понад сотню Ваших гуморесок!» – «О! Ви перший такий! Дякую. Щиро дякую!» – сказав Глазовий. І після того між нами зав’язалася дружба.

Яке б свято не було (Новий рік чи день народження), я пересилав Павлові Прокоповичу вітальні листівки, телефонував йому особисто, запрошував на святкування 500-річчя села. Він завжди знаходив для мене хвилинку-другу розпитати, як живе Волинь, як справи у Видерті. А от уже коли писав якусь гумореску, то до телефона не підходив. Трубку підіймав його син Андрій і пошепки казав: «Тато зайнятий».

На знак подяки за тепле ставлення Павло Глазовий поштою переслав до Видерти два томи своїх творів. Дуже шкода, що ці книги так і не дійшли до Михайла  Привиденця.

– Я як колишній міліціонер маю здогадки, в кого зараз ці книги. Але не хочу озвучувати. Сподіваюся, людина вже перечитала їх і таки поверне. Бо для мене вони дуже цінні, як пам’ять про дружбу з народним поетом, – висловлює сподівання Михайло Привиденець. І ще від себе попрошу: поверніть, будь ласка, двотомника. Бо й у вас тепер буде совість чиста, і наш оповідач не триматиме  образи.

Гостинцем із Видерти мала стати ковбаса

Але повернімося до приємного – гуморесок. Адже нині в доробку Михайла Привиденця декілька десятків творів. Найкращі з них він відібрав та опублікував у збірці.

– За свої гроші видав дві тисячі примірників і роздаровую людям. Хай читають, настрій підіймають, – пояснює Михайло Панасович. – А надихнув мене на таке Павло Глазовий. Я йому, правда, не казав, що також пишу. Чомусь соромився. Та коли Павла Прокоповича не стало, мені захотілося зробити щось на пам’ять про нього. От і вирішив: треба видати власну книгу.

На запитання, коли найчастіше прилітає муза, Михайло Панасович усміхається:

– Найчастіше воно якось спонтанно виходить. Але буває, люди принесуть прозовий твір із жартівливим змістом і просять: «Ану, зроби її такою, як гуморески в Глазового». Тоді сідаю, думаю, римую. Якщо пишу і сміюся – значить, і люди будуть сміятися. А коли мене твір не зачепив, то нікому його й не показую.

На запитання, чи не жаліє, що вивчився на вчителя, а не на письменника, Михайло Привиденець каже:

– Ні, я про інше жалію. Усе життя мріяв приїхати в гості до Павла Глазового. Думав: заколю кабана, нароблю ковбаси пальцем пханої та й повезу Глазовому. Бо в Києві такої смакоти він не знайде. Але поки я думав, поки чекав, що хтось із села їхатиме на Київ, то й запізно стало. Бо вічних людей не буває…

Так що, друзі, урок вам: якщо дуже про щось мрієте – не відкладайте. Бо потім може бути запізно.

А щоб на сумному не завершувати розмову, прошу Михайла Панасовича розказати декілька його улюблених гуморесок. Отож…

Переспав

Брат Гаврила взяв за груди й грізно запитав:

«Ти із жінкою моєю вчора переспав?!»

«Перестань, – сказав Гаврило.

– Єрунду плетеш!

Хіба з жінкою твоєю уночі заснеш?»

Батюшчина помста

В ті часи, ще при Союзі, знаєш, що було?

Їхав ГАЗик міліцейський повз одне село.

На дорозі біля верби батюшка спиняє.

«Візьміть мене, Бога ради!» – водія благає.

Заліз батюшка в машину, на сидіння всівся.

Чує: ззаду щось шкребе. Коли придивився –

А там якийсь баранець у кутку брикає.

«Куди ж його везете?» – батюшка питає.

А баран аж головою об сидіння б’ється.

Сержант глянув на попа й лукаво сміється:

«Цей баран – наш вундеркінд. Подає надії.

Веземо, щоб вчився він у семінарії».

Не забув отець почуту від сержанта фразу.

Як виходив із машини, то спитав одразу:

«Завезете на навчання барана, що он лежить?

Як по конкурсу не пройде, буде далі в вас служить?»

Кара на путіна

«Чи то правда, чи то ні?

Вбили  путіна в кремлі!» –

Так сказав дід своїй бабі, входячи до хати.

Баба скрикнула: «То мало тому супостату!»

Далі Ганна коло діда стала і повчає:

«В голову стрілять не треба: він мозгів не має!

З того вбивства я не буду робити тривогу.

Краще було б тому кату відірвати ногу!

Потім взяти й на макітру накинуть калище*

І підняти супостата від землі повище.

Ото була б Божа кара чортовому сину,

Щоб він знав, як нападати на нашу Вкраїну!»

*калище – болото

А завершити нашу розмову Михайло Привиденець хоче віршем, який написав за одну ніч.

Слава Україні та її Героям!

Знову сталось страшне лихо у вільній країні,

Зажурилась рідна ненька, наша Україна.

Заходився лютий ворог знищить нас і волю.

«Вставай, сину, – каже батько. – Берім в руки зброю.

Бо вже зіронька вечірня зійшла над лісами,

Бо вже вкотре земля наша полита сльозами».

Що ж ти, кате, тут задумав, в нашій Україні?

Та ніщо в тебе не вийде, бо ми всі – єдині!

Брат за брата, син за батька – встанем всі горою

І попрем тебе, чортяку, чорною мітлою!

Щоб і сліду твого близько ніде не лишилось,

А сонечко щоб над нами весело світилось.

Гинуть люди… Діти гинуть… Що ти робиш, кате?!!!

За гріхи тебе тяжкії буде Бог карати!

Перед Богом всі ми рівні. Хочем жить ми й миру.

Як один, ми всі підемо захищать країну.

Захотілось тобі, кате, чужого багатства?

Не здолати вовік тобі вкраїнського братства!

І тобі не подолати козацького роду!

Вже давно йому на світі нема переводу!

За розбиті міста-села пощади не буде!

Здохнеш ти, лукавий сину, у собачій буді!

Ми країну відбудуєм, зробимо, як нову!

І почуєм знов співучу солов’їну мову.

Всім героям, що в боях голову зложили,

«Вічна пам’ять», – ми напишем у них на могилі.

Будем всіх ми пам’ятати з перших днів до нині

І гукнемо всім героям: «Слава Україні!..»

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, гумор, книги
В тему