«Якщо не хочеш утратити свого, то маєш його відвоювати й захистити», – так своє рішення лишитися на передовій пояснює бійчиня на позивний Колібрі.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Ще перед великою війною почала готуватися до оборони
Катерина Бринецька зі своїм чоловіком Денисом познайомилися ще 2004 року, під час Помаранчевої революції. Обоє були спостерігачами на виборах у місті Кропивницькому (тоді ще Кіровограді).
Через півтора року пара одружилася. 2012-го в них народився син. А 2014-го, коли режим Януковича почав убивати в Києві беззбройних людей, подружжя вирішило: треба їхати. І це при тому, що синові було всього півтора року. Ніби жартома, дружина з чоловіком написали заповіт. Хоча насправді розуміли: ніхто не знає, що буде на Майдані завтра і чи всі повернуться додому живими.
Коли почалася війна, Катерина з Денисом активно волонтерили. Паралельно з цим виховували діток (у пари народилася ще й донечка). Звісно ж, працювали: в чоловіка фірма, а Катерина очолювала в Івано-Франківську «Дитячо-юнацький пластовий центр».
Але ще тоді, до повномасштабного вторгнення, всі, хто знає історію, розуміли: росія не зупиниться на Криму й Донбасі, і треба бути готовими до всього.
«2014-го на одному із тренінгів мені чітко пояснили одну річ. Коли починаються бойові дії у твоєму місті, ти можеш просто виїхати (і далі нам розповідали, як це правильно зробити). Другий варіант – залишатися в місті й робити те, що можеш. І третій варіант – ти сам береш участь в обороні власного міста. Вже тоді я для себе зрозуміла: оптимальний для мене варіант – обороняти своє місто», – зізналася Катерина в інтерв’ю «Суспільному».
Аби підготуватися до відсічі ворога, Катерина ще до лютого 2022-го хотіла вступити до війська. Але у відповідь почула: «Жінок не беремо». Коли всі світові медіа заговорили про загрозу повномасштабного вторгнення росії, жінка не стала чекати й таки вступила до лав тероборони. При тому, що на той момент синові було 10-ть, а доньці – 5 років.
Найважче звикала до мишей і болота
«Мій чоловік першим пішов на фронт. Служив бойовим медиком. А я тим часом у складі тероборони патрулювала місто, – згадувала потім Катерина журналістці Катерині Копанєвій і виданню sestry. – На Великдень іще встигла на кілька годин вирватися до дітей, щоб посвятити паску. І прямо в церкві мені подзвонили: «Завтра виїжджаємо. Збирайся». Діти лишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…»
25 квітня 2022-го жінка вже була на фронті. Звикати до життя в польових умовах виявилося не дуже складно. Організація «Пласт» навчила облаштовуватися посеред лісу, орієнтуватися на місцевості, розпалювати вогонь, варити каву у бляшанках з-під консервів і просто виживати в екстремальній ситуації. Але були моменти, до яких навіть досвідчена пластунка не була готова.
«Щоб захиститися від обстрілів і уламків, ти риєш окоп у землі. А там миші. Їх сотні! Доки спиш – бігають по тобі. Спочатку було важко до такого звикнути. Але нічого. Щоб миші не гризли речі, все ховаю в пластикові коробки, в бочки. Також складно – фізично і психологічно – коли йдуть дощі. В запорізьких степах ти буквально тонеш у болоті і при цьому ще маєш в екіпіруванні якось пересуватися», – розповіла Катерина, яка отримала на фронті офіційний позивний Грета, а неофіційний – Колібрі, бо маленька і легенька, як ця пташка.
Страх є, але часом утома перемагає
Щодо стосунків у бойовому підрозділі, то спочатку ставлення до Грети-Колібрі було скептичне. Чоловіки вважали, вона буде серед них, як п’яте колесо до воза. Втім дуже швидко жінка довела, що під час бойового завдання вона – просто воїн, без урахування статі. Відтак стала солдатом-стрільцем.
Спочатку побратими оберігали Грету від небезпечних завдань. Але Катерина довела: ходити в наряди для спостереження – це її, бо добре бачить і чує. Рити окопи низенькій і худенькій важко, проте й це вона робить. Свій окоп, до прикладу, власноруч викопала, із ящиків з-під набоїв зробила полички, облаштувала місце для кави, навіть лаванду посадила свою улюблену.
Та й характер тендітна Колібрі має ще той. Тому й не боїться доносити командуванню свою позицію. Хоча, каже, буває складно дійти порозуміння: «Коли нас уперше вивезли в посадки і треба було зразу рити окопи, виявилося: на цілу роту всього сім лопат і дві з них зразу зламалися. Коли я стала командиром і мала подбати про свій особовий склад, то мусила буквально вибивати те, що потрібно моїм бійцям».
Не буває на передовій і без страху, і без помилок (особливо на початках).
«Був момент, ми з командиром уже мали здавати чергування, як почався обстріл. Застрибнули в окоп – перед нами падає міна 120-міліметрова. Я хотіла подивитися, яка вона. Виглянулась, а командир мене схопив і вниз. Тієї ж миті на нас посипались уламки. Він мене врятував. А я отримала урок, – згадує Колібрі. – Нікуди не зникає страх під час потужних обстрілів. Але після них така ейфорія охоплює: ти вижила, як класно. Чи, буває, ворог криє, а ти думаєш, куди би забитися, щоб хоч трохи поспати, настільки втомлена».
Коли на нулі, то все цінуєш по-іншому
Щоб відновлюватися фізично, найкращий помічник для бійчині – сон. А психологічно рятують жарти.
«Як психолог за освітою можу сказати: гумор – один із найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів. І саме тому ті, що є, особливо цінні. Ти радієш таким дрібницям, які в мирному житті сприймав за належне: з’їсти гарячого, помитися, отримати доступ до унітаза, – каже Колібрі. – Якось піймала себе на думці, що найсмачніша кава та, яку на нулі добув і зварив побратим. І схід сонця там найкрасивіший. А найкращий букет той, який дорогою з позицій нарвав і приніс хлопець з іншого взводу. Досі пам’ятаю ті соняшники. …Такі моменти дійсно помагають триматися. А ще тримає сім’я. Кожен захід сонця мені нагадує про дім. Бо сонце сідає там, де мої діти».
Діти – це окрема тема. Катерині дуже важко без них. Як і дітям без мами.
«Спочатку син і донька були в бабусі з дідусем. Але без мами й тата їм було геть погано. Тому ми з чоловіком вирішили: він повертається додому. А я лишаюся у війську. Діти, правда, не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні. Сподіваюся, колись зрозуміють. Бо на фронті я заради них. Не хочу, щоб мої діти жили під бомбами, – зізнається Колібрі. – Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут песик, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс із нашим собачкою ходили!» А синові 12-ть. Він усе розуміє. І я воюю для того, щоб, коли він виросте, йому не довелося брати до рук зброю».
Насамкінець Колібрі каже: для неї кожен куточок України – це своє, рідне, і, щоб цього всього не втратити, його треба відвоювати й захистити.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
