Завдяки Курській операції Україна не лише довела всьому світу слабкість рф, а й узяла в полон чимало московитів, аби обмінювати їх задля звільнення наших полонених.
Однак іноді витягувати українських військових із лап російських нелюдів вдається просто неймовірним способом. Я би сказала – справжнім дивом. І історія Людмили та Руслана Белінських, упевнена, вас вразить. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«Готуйтеся до похорону»
Після початку великої війни Руслан Белінський міг би легко виїхати за кордон. Адже разом із дружиною Людмилою виховують трьох неповнолітніх дітей.
Але Руслан сказав: «Якщо кожен, хто має відстрочку, нею скористається, то хто буде захищати Україну?» Відтак із березня 2022-го уже боронив Херсонщину. «Чоловік ніколи не розказував, де він, щоб я не переживала. Тому, коли 29 березня він не подзвонив, я подумала: ну, пізніше набере», – згадувала Людмила в інтерв’ю для видання «Sestry».
Але пізніше жінці зателефонував не Руслан, а його побратими. І сказали те, від чого в Людмили земля пішла з-під ніг. «Ваш чоловік – герой. Він загинув». Люда не повірила: «Хто ви? Це якась помилка». А у відповідь: «Готуйтеся до похорону».
«Це був найважчий час для нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші все допитувалися, де тато, бо ж їм він обіцяв повернутися. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка. Чекала, що підніму трубку, і мені скажуть: уже везуть тіло мого Руслана…» – згадувала жінка журналістці Катерині Копанєвій.
«Ваш чоловік серед мертвих, але живий»
Проте час ішов, а Руслана не везли. У серці дружини зажевріла надія. Щоб почути бодай щось про чоловіка, пішла до екстрасенсів, і ті сказали: «Руслан серед мертвих, але живий».
«Я стала чекати. І через тиждень мені подзвонили окупанти. Сказали, Руслан поранений, стан тяжкий, він у полоні. Далі почали розпитувати, ким він працював, ким служив. Я нічого не відповіла. Бо мій чоловік працював колись в СБУ, і його навряд чи обміняли б. Але Руслан у напівпритомному стані сам усе розказав, бо не знав із ким говорить», – продовжує оповідачка.
Після того жінці зателефонував лікар із Херсона, повідомив, що Руслана перевозять до іншої лікарні, де є нейрохірурги. З іншої української лікарні в окупації теж зателефонували. Розповіли, що провели складну операцію на головному мозку, вичистили рану, видалили частину черепа. Жінці скинули фото Руслана, всього перебинтованого. І тільки після того Людмила заплакала від щастя: її чоловік живий.
«Через знайомих я знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану їсти. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв’язок), і чоловік зміг мені дзвонити, коли окупанти не бачили».
Побачила Руслана – і обоє заплакали
Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від палати Руслана: надто цінним він був для них полоненим. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами. Тож урешті окупанти стали менше пильнувати нашого пораненого: мовляв, нікуди він не втече.
«Я розуміла: не сьогодні-завтра чоловіка можуть перевезти ще кудись, забрати на підвал. Тому треба діяти: або зараз, або ніколи, – провадить оповідачка. – Мої рідні, почувши, що я затіяла, казали навіть не думати про таке. Мовляв, окупанти візьмуть мене в полон чи вб’ють. Але єдине, чого я справді боялася, – лишати дітей самих. Тому вирішила дуже детально продумати план, щоб усе вдалося».
На той час (то був 2022 рік) перевізники ще їздили з вільної території України до окупованої. Тож Людмила знайшла водія, який, навіть почувши задум жінки, однаково погодився. Спільником став і лікар із госпіталю, де лежав Руслан. І Людмила вирушила з рідної Одеси до Херсона.
Через численні блокпости дорога до тимчасово окупованого міста зайняла дві доби. Жінка придумала легенду, нібито їде в гості до родичів, і її пропускали. Найбільше злякалася, коли підійшла до госпіталю, а там і у дворі, і в коридорах повно російських військових. «Як я маю непомітно (!) вивезти звідси свого паралізованого чоловіка?» – подумала тоді. Але відступати було пізно.
«На щастя, біля палати Руслана не було охорони. Я зайшла всередину. Побачила свого чоловіка. І час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити ні слова. Тільки плакали...»
Це було справжнє диво Господнє!
А далі кожна мить могла для подружжя стати останньою. Адже спочатку чоловіка треба було вивезти так, аби не потрапити на очі тим окупантам, які знали, що він – колишній СБУшник. Потім слід було отримати офіційну виписку з госпіталю. Далі – проїхати енну кількість російських блокпостів із пораненим у машині. І те, що це вдалося, подружжя називає не інакше, як дивом Господнім.
«Я дякую дуже українським лікарям із Херсона. Бо вони, ризикуючи собою, дали нам виписку, нібито поранення Руслана – це наслідки ДТП. Цю легенду я розказувала на першому і другому російських блокпостах. Але від детальної перевірки нас урятували обстріл російських позицій і необхідність швидко звільнити дорогу для якогось важливого транспорту, – згадує жінка. – На третьому з російських блокпостів нас уже й не допитували. Бо думали: якщо на двох попередніх пропустили – значить, усе нормально. А на четвертому ми почули українською «Добрий вечір», і в мене з очей полилися сльози. Ми вдома. Ми це зробили… То було якраз у день народження Руслана…»
Прості люди його переховували
Згадуючи все пережите, сам Руслан Белінський каже: тепер у нього три дні народження. Перший – коли з’явився на світ. Третій – коли дружина вивезла з лігва окупантів. А другий – коли дивом вижив після пекельного обстрілу кацапів і три дні поранений пролежав у землі. Ось чому екстрасенси сказали, що він серед мертвих, але живий.
Тоді люди з українського села Олександрівка (вже окупованої) ходили на колишніх позиціях українських військових і витягували чи то поранених (аби допомогти), чи то загиблих (аби похоронити по-людськи). Там вони й помітили Руслана. Він мав важкі травми, але ще хрипів.
Спершу чоловіка сховали в сараї, перевдягнули в цивільне. Документи бійця закопали на городі. Оскільки сам Руслан їсти не міг, його поїли молоком і сирими яйцями. Так минув іще тиждень. За цей час рана в голові стала гноїтися, почалася лихоманка, треба було везти до лікарні, а найближча – тільки в Херсоні. Саме дорогою туди Руслана й узяли в полон росіяни.
«Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували мого чоловіка. Особисто їм подякувала. А вони повернули мені документи Руслана. Бо ті так і лежали, закопані на городі, – каже Людмила. – В Одесі мій чоловік проходить реабілітацію. Це дуже непросто. Часом він психує, коли не все вдається. Лікарі нам пояснили, що через пошкодження мозку в Руслана порушилася моторика, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених. Чоловік уже ходить сам. Діти щасливі. Я – теж. А після всього пережитого ми ще більше любимо одне одного».
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
