Серед звільнених 14 вересня полонених був морпіх – 22-річний Юрій Гальчук.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Два з половиною роки його утримували в колонії в Оленівці, потім – у рязанській області рф, а потім перевели в мордовію. Після побоїв і тортур Юрій перестав розмовляти, а через багаторазове застосування електрошокера в нього віднялися ноги.
Коли мати нарешті дочекалась свого сина, він дивився крізь неї моторошно порожніми очима, не міг самостійно їсти та говорити, ні на що не реагував. «Психіатри нам сказали, аби Юра заговорив, йому доведеться провести мінімум рік у психіатричній лікарні», – розповідає мама Мілана. Але сталося диво: хлопець почав розмовляти.
Журналісти дізналися, що тато Юри – програміст, мама – реабілітологиня. А сам хлопець вивчав китайську мову у Київському національному лінгвістичному університеті. Після другого курсу Юра вирішив відслужити строкову. Восени 2021-го його взяли в морську піхоту. А за два тижні до повномасштабної війни він підписав контракт зі своєю бригадою.
Далі – Маріуполь, бої на заводі Ілліча й російський полон. «На російському сайті я побачила Юркове фото. Обличчя було, як у дитинстві, коли його ображали. І я зрозуміла, що йому дуже дісталося. І ще одна промовиста деталь: у Юрка на фото були страшенно брудні руки. У довоєнному житті сина з такими руками просто неможливо було уявити», – згадує матір.
Вона дізналася, що син ніколи ні з ким не б’ється за їжу, нікого не закладає, допомагає хворим хлопцям. На початку він не виконував команд наглядачів, за що його дуже били. Тож він обрав інший спосіб спротиву – мовчати. Наглядачі нічого не могли від нього добитися. Але через кілька місяців хтось із полонених доніс росіянам, що насправді зі своїми Юрко говорить.
І от тоді, у червні 2023-го, його забрали з камери та зробили щось таке, після чого хлопець уже справді не міг говорити. Маму Мілану приголомшило почуте: «Це була розповідь про побої, знущання. Про необхідність стояти по 16 годин на добу, від чого на ногах з’являються виразки. Про те, як росіяни спочатку б’ють, щоб утворилася гематома, потім б’ють по цій гематомі, і рана загниває».
Після звільнення з полону Юра перебував у стані «кататонічного ступору», що було пов’язано з болем і тортурами, які він пережив. Вперше заговорив через кілька днів, коли до його палати у лікарні зайшов тато. Хлопець бачив батька під час зустрічі звільнених полонених, але, як виявилось, не пам’ятає цього. Перші слова хлопця були запитанням, чому люди такі жорстокі. «Втрата можливості розмовляти – це відповідь організму на біль, який зашкалює, який за межею вже людського терпіння», – пояснює матір морпіха.
Юрій утратив у полоні 50 кг ваги. Поки що уникає розмов про полон. Але вже планує якісь події та зустрічі. «Записує все собі в нотатник у телефоні. Боїться пропустити, переплутати, бо знає, що не запам’ятає», – зітхає матір Юрія.
Військовий каже, що до життя його повернули батьки. Наче отямився, коли батько приїхав до реанімації.
«Я кожного дня повторював собі: ти не спиш, це реальність, ти вдома. Я вдома, я вдома, я вдома – регулярно це повторював. Особливо, коли думки знову повертались назад, казав собі: навіщо минуле, якщо є майбутнє, навіщо повертатись, якщо потрібно йти вперед», – пригадує воїн.
Українці, як йому здається, стали сумнішими. «Постарайтеся бути не такі злі одне до одного», – наголошує Юрій.
Підготувала Ірина Світляковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
