Євген уже прощався із життям. В останні миті не думав ні про сина, ні про маму. Хотів просто надихатися повітрям, надивитися краси рідної землі. Бо ж після смерті цього вже не буде.
Але, замість загинути, боєць побачив блискавичну смерть свого ката, а потім ще й дивом вибрався з полону, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«Я побачив, як Господь карає миттєво»
Євгенові Роману 41 рік. На фронт пішов добровольцем іще навесні 2022-го. Був у ремроті 5-ї штурмової бригади.
У березні 2023-го його підрозділ воював в Іванівському під Бахмутом. Перший раз Євген дивом вижив, коли по їхніх позиціях поцілив танк. Від потужного пострілу захисник знайшов порятунок у невеличкій ямці. Впав у неї. Там його й накрило величезним шаром землі.
«Вкопатися було неможливо. Все ближче і ближче чув звуки, і раптом – вибух. Я знепритомнів, відчув, як моє тіло піднімається, тобто відходить душа, розумів, що вже не живу, – згадував чоловік в інтерв’ю «Радіо Свобода».
Євген отримав таку контузію, що аж шість годин лежав непритомним. Коли свідомість повернулася, боєць разом із побратимами змушені були відступати. Надворі темніло. Саме тоді бійці потрапили в руки росіян.
«На нас наставили автомат. Сказали зняти каски і бронежилети. Хлопці швидко зняли. А в мене був інший механізм. Я знімав довше. І ті кілька секунд мене врятували, – розповів воїн у програмі «Факти ICTV». – Хлопці, що були біля мене, попадали, як горіхи. Я відчув, наче мене по руках ударило струмом. Упав».
Як потім стало зрозуміло, побратими Євгена були мертві. Сам він дивом вижив. Ба більше – побачив раптову смерть свого ката.
«Я ніколи не міг уявити, як Господь карає миттєво. Це карма. Минуло буквально три-чотири хвилини після розстрілу. Вони ходили й розмовляли. І тут прилетіла міна. російському солдату, який у нас стріляв, відірвало ногу. Він кричав, просив про допомогу, але ніхто до нього з російських військових навіть не підійшов. Він лежав зліва від нас. Я його дуже добре запам’ятав. Ніколи його лиця не забуду. Йому було плюс-мінус 50 років», – згадував український захисник.
Із полону до своїх повз на колінах
Після розстрілу, шоку та сильного болю Євген знепритомнів. Отямився лише зранку. Це помітив один із окупантів. По рації він запитав у свого командира, чи пристрелити трьохсотого, тобто Євгена. Але командир сказав лишити, мовляв, поранений і сам «дійде».
«Я чув їхню розмову, бо рація голосна. Вони зайняли позицію і сиділи, чекали, поки, як кажуть, не дочекалися, коли наш дрон прилетів», – продовжив Євген.
Шанс утекти з полону з’явився в бійця 15 березня, коли українці відкрили мінометний обстріл по ворогу. Євген повз до українських позицій на колінах. Бо чим ближче ти до землі, тим більший шанс вижити.
«Не знаю, звідки в мене взялися сили вийти, але я постійно молився. Там сліз немає, але без молитви – нікуди на війні, – каже боєць. – Піднявся на коліна і поповз. Взяв іще тепловізор у руки, щоб ворогу не дістався. Добрався до нашого кулеметника. Він обернувся до мене з кулеметом і каже: «Звідки? То ти там під деревом лежав? Я ж міг тебе вбити. Вибач».
В останні миті життя хотів надихатися повітрям
А далі були евакуація, операції, лікування, реабілітація. І спогади про той дивовижний порятунок. І повне переосмислення власного життя.
«Ми живемо, й ми не помічаємо того, що дає нам Господь. Я бачив обличчя побратима, який упав від куль. Він стояв біля мене. Звісно, я думав, що й мене зараз не стане. У цей момент я не згадував про сина, про матір, про якісь життєві блага. Перша думка була – надихатися цим повітрям. Хотілося бачити сніг, землю, траву, дерева. Все те, що є довкола нас, коли ми живі. Оце оцінив, бо знав, що більше не побачу. На мить забув, що в бронежилеті, але я не знав, куди ворог може цілитись: шия, ноги, голова. Це був воєнний злочин», – наголошує Євген Роман.
Бійцеві досі важко згадувати про розстріляних побратимів. Важко було на нулі в окопі бачити тіла загиблих, яких не було чим прикрити, не було як забрати. Лише земля їх прикривала, і накривав ворожий обстріл.
Не раз Євген себе запитував: чому саме він вижив під час розстрілу? Може, щось іще не виконав? Чи заслуговує на щось більше?
«Я нічого такого особливого в житті не зробив. Просто у квітні 2022 року пішов добровольцем захищати країну. Бо хто, як не я. Ті, хто загинув, – такі ж, як я, – каже Євген. – Може, Бог мене врятував, бо мама постійно молиться за мене. Коли я лежав поранений і поруч були російські солдати, я молився й пообіцяв собі та Богові: розкажу людям про все, що бачив і пережив. Хоча мого героїзму там не було, бо я нікого не врятував».
Після реабілітації Євген Роман повернувся на службу. І щоразу не втомлювався переповідати, як Господь почув його молитву й урятував, а ворог отримав розплату…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
