Колись мені здавалося, що герої – це ті, хто в книжках і жив давно. Та коли перед Україною постав вибір, загинути чи боротися з у стократ сильнішим ворогом, – героями стали звичайні хлопці й дівчата.
Про одного з таких маю честь розповісти сьогодні. Адже Назар Гринцевич на позивний Грінка вже в 19 років пройшов пекло Маріуполя, пережив поранення й полон, а у 21 віддав своє життя, щоб зберегти життя моє і ваше… Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Сказав, що їде на полуницю, а пішов у полк «Азов»
Назарій Гринцевич із Вінниці. Там у нього мама, тато, брат, сестра. Усе життя хлопець займався єдиноборствами. Уже в 14 років пішов працювати вантажником і різноробочим. А коли вступив до університету, ще на першому курсі таємно від батьків пройшов курс молодого бійця в «Азові». Мамі, щоб не «кіпішувала», 17-річний хлопець сказав, нібито на час карантину їде до Польщі на полуницю. Після цього в «Азові» й лишився.
«Ніхто не народився воїном. Коли я був у животі в мами, мені повістки не дали. Воїном треба стати. А для того – навчатися, – пояснював журналістам Назарій. – Ще юнаком я хотів потрапити на війну, щоб стати справжнім чоловіком, захищати своїх близьких, свою країну».
Своє 19-річчя хлопець зустрів, обороняючи Маріуполь. Потім, згадуючи той день народження, в інтерв’ю «Українській правді» Назарій розповідав про святкування: «Ми працювали, потім побратим дав мені пачку аскорбінок та баночку енергетика. Каже: «Грєнка, з днем народження!». Та й усе. Святкового настрою не було. Пожартували – і знову за роботу. У Маріуполі ми часто жартували. Бо думали, нам гайки. Але ж не будеш сидіти і плакати або чекати, коли тебе вб’є. Тому згадували різні приколи з життя, смішні історії, розповідали їх одне одному, щоб підняти бойовий дух».
За словами Назарія, всі, хто вижив на «Азовсталі», мають цим завдячувати командиру Денисові Прокопенку. «Друг Редіс – безстрашний. Він приходив до хлопців на позиції під час контактів. Він – командир, яких наша країна ще не знала», – так відгукувався Грінка про бойового побратима.
Після полону дивився на життя по-новому
Розповідаючи, чому таким юним пішов воювати, Назарій зізнався: на «Азовсталі» були ще й молодші за нього. Деяким бійцям не виповнилося й 18, але вони пішли захищати свою країну. Бо, за словами Грінки, воювати – справа молодих, у яких більше сил та енергії: «Та й що мені втрачати? У мене зараз ні дітей, ні дружини. Але щоб жити в незалежній квітучій Україні, на це треба заслужити. А коли народяться мої діти і спитають, де я був у 2022 році, то скажу їм: «Робив так, щоб ви жили зараз під українським прапором».
Заради свободи своєї країни Назарій три місяці разом із побратимами утримував «Азовсталь». У повному оточенні ворога, без запасів зброї, ліків, їжі і з великою кількістю поранених.
«У Маріуполі всі воювали – кухарі, зв’язківці. Твою гармату знищують – і ти вже йдеш у піхоту воювати на вулицях. Твій танк знищують – ти береш автомат в руки і знову йдеш виборювати кожен метр своєї землі. Тому кожен солдат має бути універсальним», – згадував потім Грінка.
А коли далі тримати оборону не було чим, 16 травня 2022-го командири на «Азовсталі» отримали наказ від найвищого військового керівництва «зберегти життя особового складу». А для того – скласти зброю. Тоді упродовж чотирьох діб з «Азовсталі» вийшли 2349 військових.
«Полон – тяжке випробування. Ти не знаєш, коли все це закінчиться. Кожного дня тебе з’їдають думки: що там удома, як там? – казав Назарій після того, як у вересні 2022-го його вдалося звільнити й повернути до України. – Але цей досвід допоміг мені переоцінити свої якості і свої вчинки, подивитися на світ по-новому. Я більше став цінувати сім’ю. Зрозумів, що потрібно мститися за побратимів, яких не стало в Маріуполі і після нього».
А задля цього Назарій повернувся в лави «Азову». У рамках бригади заснував із побратимами підрозділ «Контакт 12» і став у ньому командиром взводу оптичних спостерігачів.
«Я – нічого порівняно з нацією»
«На мені 30 людей. З іншими командирами взводів ми проводимо відбір нових бійців. Беремо спортивних, молодих, умотивованих. Даємо поглиблену теорію, ділимося досвідом, – розповідав Назарій про службу в «Контакт 12». – У нашому підрозділі є правило: не вимагати від особового складу того, чого сам не можеш зробити. Я досі бігаю із хлопцями. Якщо примушую повзати – повзу разом із ними. Якщо бігти 10 кілометрів – біжимо разом. Якщо заходимо у воду – я йду першим».
Про страх, який спонукає чоловіків ховатися від повісток і втікати з країни, Назарій сказав: «Українцями себе можуть називати тільки ті, хто щось зробив для цієї країни. Це моя особиста думка. Більшість моїх ровесників – це люди, яким байдуже, що відбувається. Вони – втрачене покоління, мамчині чи папчині хулігани. Йому батьки подарували BMW, і він нічого не робить, тільки по місту їздить, а всі слухають його вихлопи. Ті ж хлопці, з якими я спілкуюся, мої друзі, хоч би раз у житті, але вже дивилися в очі смерті… Звісно, я боюся померти. Бо в мене є брат, сестра, тато, мама, близькі друзі. Але… я не ставлю себе вище за країну. Я – нічого порівняно з нею, з нацією. Ось і все».
Гідно жив і гідно загинув
Щодо ходу війни, то Назарій пояснив: не варто сподіватися лише на допомогу Заходу, мовляв, приїде від них сучасна техніка – і ми зразу переможемо: «Техніка не виграє війни. Люди її виграють. Тільки воїн зможе сісти в танк і бути готовим пожертвувати собою заради побратимів. Заради своїх близьких. Головне – характер та мотивація. Ось моя мотивація: коли я беру своїх брата й сестру і можу гуляти у спокійній Вінниці. Заради цього я можу піти на дуже багато. Як мотивувати інших людей? Поки прилітало по всіх містах, мотивації в українців було більше. А зараз люди трошки розслабилися. Вирішили, що ЗСУ й так справляться з усіма завданнями – без підтримки. Але війна не виграється без тилу. Тому ми спільно маємо виборювати кожен клаптик нашої землі»
А про майбутнє Назарій казав: «Хороші часи для кожного свої. Для мене хороших часів, напевно, не настане. Тому що я втратив дуже багато друзів. Але я живу кожного дня на повну, стараюся робити все правильно. Незрозуміло, коли війна закінчиться та чи побачу я перемогу. Але якщо для того, щоб завтра закінчилася війна, мені потрібно буде померти – добре. Я зроблю свій внесок у перемогу…».
І зробив… У травні Назарій Гринцевич поповнив лави небесного війська. Він гідно жив. І гідно загинув. Честь тобі, Воїне. А рідним – співчуття…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
