У перші дні великої війни саме фраза Романа Грибова перетворила наш страх на лють і всьому світові показала: українці не будуть здаватися.
Нещодавно автор фрази «Русскій воєнний корабль, іди…», морський піхотинець Роман Грибов побував у США й долучився до збору коштів для протезування поранених українських військових, - йдеться у газеті «Твій вибір».
А «Голос Америки» розпитав захисника Зміїного, де він зараз, як відновлювався після полону та наскільки змінилася ситуація в українській армії. Найцікавіше з цієї розмови – у матеріалі.
– Чи очікували Ви на російське вторгнення 24 лютого?
– Це було очевидним, ще коли армія рф почала на нашому кордоні навчання, зібравши до 200 тисяч військових. 5 січня в нас відбулося екстрене шикування особового складу. І мене як командира відділення ПЗРК відправили для підсилення на острів Зміїний. 24 лютого о 3:30 ми всі вже були на бойових позиціях. А близько 6-ї ранку з відстані 15 кілометрів побачили перший корабель ворога. Це був крейсер «Москва», а зліва від нього – десантний корабель «Василь Биков». Спочатку крейсер «Москва» завдав шквального удару по острову Зміїний, аби показати нам свою силу.
А через годину по нас почала працювати їхня авіація. На острові ми не мали жодного озброєння, щоб протистояти кораблям. Але тримали оборону до 17-ї години, давши Одесі таким чином можливість підготуватися до російського вторгнення, – розповів Роман Ірині Шинкаренко.
– Як Ви зуміли стільки часу триматися?
– По-перше, ми не дали їхнім десантникам висадитися на острів. Правда, після цього до нас прилітали авіабомби їхньої авіації, а крейсер контролював це все і в будь-який момент міг запустити ракети. Але бойовий дух не дозволив нам здатися.
– Коли Ви послали російський військовий корабель?
– На самому початку. Це була найсильніша зброя на той момент, якою ми з хлопцями могли скористатися. Але ніхто не підозрював, що фраза може стати такою пророчою і дати поштовх українському народу не здаватися перед навалою росіян.
– Стояти без зброї перед крейсером «Москва» було страшно?
– У всіх є страх. А в кого нема, той, вибачте, не дружить із головою. Але ми – воїни. І навіть коли дуже боїшся, повинен триматися.
– Як Ви потрапили в полон?
– Це було в перший день повномасштабного вторгнення. Верхню частину острова російська авіація знищила повністю, «під нуль». Тому старший острова, порадившись з усіма нами, ухвалив рішення зберегти життя хлопців (нас було на острові 82). 25 бійців досі в полоні. Але всі, хто повернувся і кому дозволяє здоров’я, далі захищають Україну.
– Де саме Вас утримували?
– Спочатку був Крим. Через тиждень ми полетіли до Курська. Звідти – в Шебекіно, де в морози 25 градусів жили в наметах у таборі для полонених. А потім була зона суворого режиму в Білгородській області. Нас утримували за правилами для довічно ув’язнених. Навіть не дозволили повідомити рідним, що ми живі.
– До Вас застосовували тортури?
– На нас нацьковували псів, давали їжу, як для свиней, щодня проводили допити, тиснули морально, щоби ми переходили на бік росії. Але такого пекла, яке чув від інших полонених, в мене не було.
– Вас було звільнено через місяць?
– Так, 24 березня. Але до останньої години я не розумів, що відбувається. Бо десь за добу до звільнення ми потрапили до бурятів. Це був просто жах. Вони так позв’язували нам шию та руки за спинами, що, коли хочеш трохи послабити руки, в тебе на шиї стягується петля. Це тривало десь 12 годин. Далі нас покидали, як мішки, в автівки, і п’ять годин катали якоюсь дорогою туди-сюди. Багато хто в цій машині просто задихався. Хлопці харчали, бо петлі вже настільки постягувалися3, що нереально було дихати. Але в один момент ми почули український голос: «Хлопці, зараз ми вас порозв’язуємо, зараз буде проходити обмін».
– Які емоції були в ті хвилини?
– Шок! Але ще більший шок настав, коли я побачив, що ця рашистська навала зробила з Україною, на які руїни вони перетворили Запорізьку область, де відбувався обмін. Жах від побаченого змішувався з радістю від того, що я вже вдома, на своїй землі.
– Ваша мама до останнього не знала, що Ви живий?
– Не знала. Коли в Запорізькій3 області нам дали телефони, я набрав маму і сказав, що живий, це були такі крики, такі емоції... Через три доби я приїхав додому. До мене приходили психологи. Але на той момент вони не зовсім розуміли, як потрібно проводити лікування полонених. Бо те, що їм розповідав, у їхній голові не вкладалося. Але мене максимально швидко вивели з депресії фраза про «русскій корабль» і та історія, яка довкола мене склалася. Я зрозумів, що потрібен тут і зараз при здоровому глузді, а моя фраза сильно помагає перемозі над орками.
– Вас упізнавали на вулиці?
– Так. І спочатку це мене дуже нервувало. Бо я не медійна людина. Якось поїхали з дружиною в магазин у Черкаси, а до мене біжать усі фотографуватися. Зараз я вже звик, а тоді це дуже дратувало. І журналістів була просто навала, особливо з Європи, міжнародних. Без попередження до мого під’їзду приїжджали британські журналісти і чекали на мене... Також мене запрошували на різні заходи. Тому сидіти в депресії в мене просто не було часу.
– Де Ви служите зараз?
– Я головний сержант дивізіону 35 окремої бригади морської піхоти. Цього року ми перебуваємо в Херсонській області. Перед тим були на Донеччині. Моє завдання – забезпечення підрозділу, сержантів, головних старшин, прапорщиків і солдатів. Це не лише матеріальне забезпечення, озброєння, а й підтримка їхнього морально-психологічного стану. Я маю цікавитися, що в бійців удома. Бо хлопці дуже довго сидять безвилазно біля берега Херсона, виконуючи свої бойові завдання. І це їм психологічно тяжко.
– Який моральний стан у ваших товаришів зараз?
– Утома, звісно, є. Особливо моральна. Але ми давали присягу на вірність українському народові, тому будемо до кінця робити все, що нам під силу.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
