Із самого дитинства отець Любомир Чехович відчував зв’язок із Богом. До церкви хлопчика привів рідний дідусь, який прислуговував паламарем. А от рішення стати священником отець Любомир прийняв уже після одруження та народження дитини.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
…бо москва завжди несла погибель українцям
– Сам я родом із Тлумацького району Івано-Франківщини. Там вінчався. Там у нас із дружиною народилася донька. Але десь у 1991 – 92 роках, коли Україна здобула незалежність і почалося відродження Української церкви, якесь внутрішнє чуття покликало мене присвятити життя Богу, – згадує отець Любомир.
Про те, аби служити в якомусь із храмів московського патріархату, не було навіть мови. Бо ще в ті часи родина Чеховичів знала: все, що має зв’язок із москвою, несе погибель для українців.
– Брати-сестри мого рідного діда боролися за Україну і дуже через те постраждали від рук московських окупантів. Те саме було в бабиній родині. Тож у моєму рідному селі не було навіть храму московського патріархату, – згадує оповідач.
Після закінчення Волинської духовної семінарії о. Любомир декілька років служив у селі Уховецьк Ковельського району Волині. А після того й ось уже 26 років його парафія – в селі Облапи того ж району.
«Життя на парафії – як у великій родині»
Згадуючи перший період священничої служби, отець Любомир зізнається: не зовсім такою уявляв її собі. Але допомагало те, що він із парафіянами були людьми спільної ідеї.
– Щоб ви розуміли: Облапи стало першим у районі селом, де громада захотіла молитися рідною мовою в рідній Церкві, – пояснює отець. – Тоді мене, молодого священника, зустріло багато людей. І дотепер ми лишаємося великою сім’єю: і радість ділимо, і горе. З початком великої війни допомагаємо військовим. Тим більше, що з нашої парафії на фронті служать майже тридцять чоловіків, а одну жінку – медсестру – ми, на жаль, похоронили.
Згадуючи сумні миті, які священник завжди мусить розділяти з парафіянами під час чину поховання, отець Любомир зізнається: складно підібрати слова, аби втішити рідних у горі втрати. Але кожен повинен розуміти: земний шлях рано чи пізно скінчиться, тому своїми вчинками ми, живі, маємо заслужити на Царство Боже.
– А от коли звершуєш таїнства Хрещення та Вінчання, тоді душа наповнюється радістю, – продовжує о. Любомир. – Тільки дуже хотілося б, аби люди, укладаючи шлюб, розуміли: сімейне щастя – то не сюрприз: узяв та й маєш. Це щоденна праця над собою, над стосунками в парі: десь змовчати, десь проявити любов, а десь і на своєму настояти. А то часом буває: в неділю перед Богом обіцяють бути і в радості, і в смутку, а в понеділок не поділили весільних грошей і розбіглися.
За 30 років служіння о. Любомир не раз переконувався, що саме віра допомагає сім’ям зміцнити їхній шлюб. Коли чоловік із дружиною разом ходять на літургії, то це не тільки очам приємно, то й самому подружжю корисно. Бо тоді менше сварок у домі й більше любові в серці.
– Не так давно ми відзначили світле свято Воскресіння Христового. А перед тим усі добропорядні віряни ходили до Сповіді. Так-от, мені й тут хотілося б зауважити: більша частина людей справді кається у своїх гріхах, намагається хай потрохи, але змінюватися, ставати кращими. Але процентів 25 – 30 сповідальників щойно вийшли з храму, беруться за старе, – з досвіду знає о. Любомир. – І от уявіть, як у цій ситуації складно парафіяльному священнику: ти людину вислуховуєш, пояснюєш, чому так не варто робити, просиш не вчиняти так більше, сповідальник тобі киває на знак згоди, а через трохи знову скоює той самий гріх. І так триває з року в рік. Тому я закликаю людей: хочете змінити своє життя на краще – почніть зі зміни самого себе.
«Так Бог засвідчує нам Свою присутність»
До речі, сам отець Любомир, який 28 травня відзначатиме 30-річчя прийняття хіротонії, зізнається: за роки служіння він теж змінився. Став поблажливішим до людей, урівноваженим, тричі подумає, перш ніж щось сказати. Адже як у Біблії пишеться: «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог» (Єв. від Івана, 1:1).
– Що би не сталося, які би труднощі не виникали, я завжди знаю, що Господь мене підтримає і підкаже правильне рішення, – зауважує о. Любомир. – Колись я прийшов недосвідченим на парафію, а тут іще молода дружина, маленька дитина. Але якось Бог полегшував моє служіння. Сказати чесно, я й не відчував ніколи, аби щось тягарем лежало на душі. В селі парафіяльному священнику, щоб прогодувати сім’ю, треба знаходити час на господарку. Але й тут якось воно складалося. І тепер ми з дружиною цілком та повністю розуміємо одне одного, підтримуємо.
А коли потрібна порада від Господа, то священник із парафіянами йдуть до храму преподобного Симеона Стовпника. Адже там кожен4, хто відкриває серце Богу, отримує розраду і духовні ліки.
– Наша церква наповнена благодаттю Духа Святого, – каже священник і на підтвердження своїх слів показує ікону Почаївської Матері Божої. – Ніхто не знає точно, який вік цієї ікони та якими шляхами вона потрапила до нашого храму. Але вже років десять ми є свідками самооновлення цього святого образа. За цей час ікона оновилася на відсотків 70-т. І той процес триває…
…Щоразу, підходячи до скромної з вигляду іконки, віряни моляться перед нею. Кожен просить щось своє. Але геть усі знають: Бог їх почує. Бо Свою присутність Він засвідчує перед людьми дивом оновлення старовинного образка.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
