Дізнавшись про повномасштабний напад росії, військові, медики та й усі, кому не байдужа доля України, з усіх куточків світу поспішили нам допомогти. Серед них – і 29-річна Алексіс Анттіла з Нью-Йорка, яка працювала асистенткою лікаря в онкологічному диспансері, та її коханий.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Мій батько родом з Фінляндії і багато розповідав мені про російську агресію, і взагалі він дуже добре розумів, що таке радянська система, – розказує Алексіс. – Тому, коли росіяни розпочали повномасштабний наступ, ми з партнером вирішили стати на захист України. І 13 березня 2022 року вже були тут. Мабуть, багато хто з іноземців їхав сюди з думкою, що війна тут буде така, як в Сирії, Іраку або Афганістані. Але ні, ця війна зовсім інша. І вона постійно змінюється. Сьогодні вона не така, якою була в 2022, 2023 роках і навіть три місяці тому. Спершу я вступила до батальйону «Азов». А згодом підписала контракт і стала військовою ЗСУ. До речі, мені це дивно, однак українські військові не хочуть, щоб на передовій воювали жінки. І було непросто переконати командування, що я можу чудово виконувати свою роботу на передовій. Я працюю медсестрою і стрільцем.
Вперше американка отримала поранення 2022-го під Києвом, коли з командиром та двома іншими солдатами штурмувала російське укріплення. А одного дня машина, в якій перебувала Алексіс, наїхала на протитанкову міну. На щастя, всі тоді вижили.
– Згодом я воювала на Херсонщині, біля Ізюма, на Донбасі, – каже американка. – Там ми повсюди штурмували позиції окупантів, здійснювали розвідку боєм. Я працювала і в протитанковій команді. Коли за чотири метри від мене розірвалася міна 120 мм, я отримала поранення двома осколками. Один із них пройшов крізь литку лівої ноги, утворивши дірку. Тоді мене врятувало диво. Я поставила собі турнікет, наклала перев’язки. Після операції в мене залишилася деформованою права нога. Ймовірно, знадобиться пластична операція. Та я планую повернутися до побратимів і продовжити воювати.
За спиною Алексіс – багато бойових завдань і майже сотня бойових виходів.
– Коли ми на «нулі», то це також постійний контакт із окупантами, – каже вона. – Бо ж вони обстрілюють, скидають бомби. Однак коли бачиш саму людину, то це зовсім інша справа. Я помітила, що в ту мить в серці прокидається щось від первісних людей – бажання знищити ворога, щоб він не завдав шкоди мені чи людям, які поруч.
– На жаль, бувають випадки, коли винести тіла вбитих чи поранених неможливо, – зітхає військова. – Декілька місяців тому загинув легіонер. Було багато спроб забрати його тіло, однак, наскільки мені відомо, поки що це не вдалося зробити. Пригадую, одного разу почався сильний обстріл, і я влетіла в бліндаж. Відчула, що сиджу на чомусь твердому. Промайнула думка, що це якийсь камінь, бо холодний. А тоді глянула – і жахнулась: то було обличчя мертвого солдата. Це було в жовтні, погода була прохолодною. Було очевидним, що труп лежав доволі довго і були видні кістки, хоча була ще й плоть.
Спершу Алексіс і її бойфренд воювали разом. Однак згодом він перейшов на іншу спеціалізацію. Молода жінка любить вести боротьбу на «нулі», брати участь в штурмах, ходити в розвідку, працювати польовим медиком. Натомість чоловік працює подалі від передової.
– Нині нам вкрай потрібні снаряди і боєприпаси. І я щиро сподіваюся, що світ допомагатиме Україні. Мене часто запитують, чи не хочу повернутися в Америку. Ні, я продовжу боротьбу за незалежність України, – каже жінка.
Водночас американку дивують українські чоловіки, які на мирній території насолоджуються життям і уникають мобілізації.
– Тому їм хочу нагадати, що їхню Батьківщину нині боронять від окупантів чимало іноземців, які хочуть, щоб Україна була незалежною. Дехто з іноземців вже загинув, чимало отримали поранення, – каже Алексіс. – Тож таким українцям є про що задуматися. І вони мають стати на захист рідної землі і пишатися правом виборювати її волю.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
