10 років тому росія розпочала війну проти України, відібрала в нас Крим і частину Донбасу, а ще – привласнила так звані вишки Бойка.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Втім наші розвідки зуміли провести просто блискучу операцію з повернення вишок. Точніше – з демонтажу розміщених там розвідувальних засобів ворога та радіолокаційної станції, які відстежували всі події в Чорному морі.
Самі спецпризначенці називають цю місію унікальною. Адже до цілі, яка була за 94 км від берега, вони рухалися в такий шторм, що половину їхнього катера накривало водою. А потім вони з альпіністським спорядженням працювали на висоті, знімаючи обладнання ворога з кожної платформи: Україна, Таврида, Сиваш та Петро Годованець. По наших спецпризначенцях працювали ворожі літаки, тож під час повернення до берега воїн спецпідрозділу Конан випав із човна, але сказав побратимам відходити.
Але попри те, що опинився у відкритому морі за 130 кілометрів від берега і пробув у солоній воді 14 годин, Конан вижив. Як саме – ви будете шоковані!..
– Звідки ви та як потрапили у воєнну розвідку?
– Я із Західної України. За спеціальністю – фітнес-тренер. Працював у особистій охороні, у спецпідрозділі КОРД. А після повномасштабного вторгнення пішов у ЗСУ. Рік служив у Силах спеціальних операцій. А потім знайомий запропонував перейти в Головне управління розвідки – спецпідрозділ «Артан», який виконує і штурмову роботу, і розвідувальну, – розповів для «Радіо Свобода» спецпризначенець на псевдо Конан.
– Які бої запам’яталися найбільше?
– Завдання на Зміїному, вишках Бойка, в акваторії Чорного моря, робота на території противника. Десь стояло завдання зробити диверсію, десь – знищити ворога чи зайняти населений пункт, закріпитися і тримати його стільки, скільки скажуть. До будь-якого завдання підготовка триває близько місяця. Ми тренувалися і вдень, і вночі. Бо коли працюєш, має все бути з точністю до хвилини.
– Як відбувалася операція на вишках Бойка?
– В нас були надувні човни, каски, бронежилети, тактичний пояс для амуніції. З одягу – термокостюми і термовзуття, щоб не замерзнути в морі. Ще на початку виходу ми вже зіштовхнулися з літаком ворога, який відкрив по нас вогонь. Але один з наших операторів зі «Стінгера» зробив влучний постріл і пошкодив літак. Ми відстрілювалися також кулеметом «Браунінг», після чого літак відійшов.
Оскільки настала темна пора доби, а російські літаки тоді не літали, ми продовжили роботу. Труднощів додавали ворожі РЕБи, які глушили наш зв’язок. росіяни запустили по нас ракету. Але ми виконали поставлене завдання.
– Чому на зворотному шляху ви опинилися за бортом?
– Десь за 130 кілометрів від берега о 5:20 ранку нас наздогнав літак ворога. Ми почали відстрілюватися з кулемета «Браунінг» і звичайної стрілецької зброї. Це не давало літаку підійти дуже близько до нас. Через хвилин 20 знову команда «Повітря!» Бачимо – літак над нами: він по нас відкрив вогонь, ми – по ньому. Наш човен почав маневрувати. Під час одного з маневрів я випав за борт. Жилет від удару з водою спрацював, розкрився, надувся, і все, я опинився у воді. Хлопці побачили, хотіли мене підібрати. Але кулі від літака дуже близько біля мене падали. Тому, щоб не наражати на ризик побратимів, я махав їм руками і кричав, щоб відходили. Вони зрозуміли: повний човен людей, і заради одного мене – ця жертва була б невиправдана. Але, відходячи, вони зафіксували моє місцеперебування, щоб потім знайти.
– Проте спочатку ви про це не знали?
– Ні, але наш командир Титан завжди казав: «Ми своїх не кидаємо». І я вірив у це. Хоча й до останнього не знав, що мене шукають. Чесно.
Дуже вдячний хлопцям, які вийшли на мій порятунок. Я завдячую їм життям. Я їм дуже вдячний. Хлопці… (стукає себе долонею по серцю, – ред.)
– Тим часом російські літаки далі обстрілювали вас?
– Так. Пілот [російського] літака у свого командування запросив дозволу ударити по нас керованою ракетою. Йому відмовили. Напевно, не знали ще тоді, хто у судні… А я почав молитися Богу, щоб урятував хоча б моїх побратимів… Через годину одна вишка Бойка, яка була від мене десь за 20 км, добряче розгорілася. І я почав до неї пливти. Ще через годину в мій бік починає йти катер. Один і одразу за ним інший. Вони йшли у той квадрат, який для мого пошуку зафіксували хлопці. Але мене вже там не було. Через мотор, хвилі, шум мене просто не побачили. Я кричав дуже сильно, зірвав голос. Дарма. Тим часом вони знову прийняли бій з літаком. Дякувати Богу, без втрат. А я таки дістався вишки Бойка, яка горіла. Від неї вирішив пливти до сусідньої, де могли бути вода і наші хлопці. По-різному гріб: на спині, грудях, 14 годин безперервно, не зупинявся ні на хвилину, бо інакше б течія віднесла мене в інший бік. Від солоної води очі пекли. Прямі промені сонця дуже вимотали. Жилет почав спускати. В мене були і галюцинації. Вишка здавалася човном, і я думав, як на нього вибратися. Спілкування з Богом на той час було найважливішим. Я весь день молився, щось просив, за щось вибачався. Розумів, що смерть може настати від перевтоми, від зневоднення, від тієї дурної кулі з літака. Тож я аналізував, що зробив за свої 29 років життя. Шкодував, що так мало часу провів із сім’єю, із сином. А тоді заплющив очі й заснув. Проспав хвилин 15. Розплющую очі – небо. Значить, не втопився. Добре. Розвертаюся. І знову починаю гребти. Коли я випав за борт, було десь 5:40, а на борт мене підняли о 19:30.
– Як вас урятували?
– Знайшов байрактар по тепловізору. Десь близько 16 год. Але я цього не знав. Уже почало сонце заходити. Дивлюся на горизонт – і за кілометри три великий катер. Подумав: ворог. Заплив за вишку. А це був міжнародний рятувальний катер. Його мій командир Титан викликав на пошуки мене. Я почав з усіх сил підійматися з води, махати руками, кричати. Думаю: ну, ворог – будемо якось розмовляти... А тоді бачу: на човні Прапор України намальований фарбою. І все! Я зрозумів, що це мої! А коли вони підпливли ближче, дивлюся – це мої побратими: Пророк, Знахар, Лютий, Вен. Дуже радий був їх бачити. Я їм дуже вдячний за життя… Хлопці! (стукає себе по серцю, – ред.). Відразу хотів обійняти всіх, подякувати. Але наш лікар, Знахар, каже: потім. Мені зразу термоковдру (моя температура була 35,5), крапельницю, бо сильне зневоднення було. Я підняв тільки голову, бо не міг повністю встати на ноги, і дивлюся: всі хлопці аплодують! Я кажу: «Дякую, радий вас бачити…»
– Зараз ви знову виконуєте бойові завдання?
– Так. Бо з таким сусідом усе, що нам лишається, – ставати сильнішими, більше тренуватися у сенсі озброєння. Як кажуть: на Бога сподівайтесь, та самі праці не цурайтесь.
– Ви вірите в Бога?
– Колись був у мене командир взводу з позивним Хохол. Коли по ньому стріляв російський танк, командир перебігав із кімнати в кімнату. Під час чергового удару похитнулася стіна, і йому впала на руки вишита ікона Ісуса Христа. Каже: «Дивлюся на ту ікону і думаю – ну, якщо хочеш іти зі мною, то пішли». Запхнув ту ікону собі під бронежилет. І коли через декілька днів ішов на евакуацію побратима, то став на міну. Ударною хвилею його перекинуло назад так, що зробив сальто. А коли отямився, дивиться – нога на місці. Він ще жартував, що йому взуття подарувала теща, що це могло його врятувати. Але я вірю, що це вищі сили, і не даремно йому на руки впала ікона.
…Я не буду когось переконувати у тому, що є Бог. Кожен вірить у те, що хоче, але особисто для мене – це важливо.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
