Колись у селі Верхи, що в Камінь-Каширському районі Волині, ливарною справою займалися ледь не в кожній хаті. Адже кожній господині потрібен був посуд із чавуну. А тут, на Волинському Поліссі, були великі поклади болотяної руди. Ось і процвітав ливарний промисел.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Однак після Другої світової війни з’явилося багато брухту. Тож саме його в 1940 –1950 роках і почали використовувати замість болотяної руди, розповіла «Суспільному» завідувачка відділу Волинського краєзнавчого музею Оксана Моренчук. А з часом заводське виробництво набуло таких масштабів, що витіснило рукотворне ливарництво, і воно почало втрачати свою популярність.
Зробить любе-рябе – аби тільки була форма
Проте у Верхах досі працює майстер Микола Бляшик, який у свої 19-ть років відроджує давнє ремесло.
«Я ллю баняки, сковорідки, форми на хліб, гусятниці. Можна все вилити – аби дай форму», – розповідає юний майстер.
Найпростіший виріб, із тих, що виливає Микола, – сковорідка. «Розпалюю піч, підготовлюю алюміній. Його беру на металобазах або у людей: старі баняки, наприклад. Шлак вигорає повністю у великій температурі в печі, тому він викидається. Остається чистий алюміній», – пояснює майстер.
Поки розтоплюється метал у печі, Микола готує форму, в яку його виливатиме. Каже: це найбільш кропітка частина процесу. Вона потребує використання двох дерев’яних рамок та попередньо зволоженого водою піску.
«Але не простий пісок. Він глинястої основи. Його де копати, знають тільки старші люди, – додає волинянин. – А якщо пісок іншої якості, то весь алюміній підніметься наверх, і все – толку не буде».
Колись то був прибутковий бізнес
Під час повномасштабної війни попит на чавунний посуд збільшився, каже ливарник. Тому Микола планує і далі розвивати давнє ремесло.
«Баняки людям треба такі, щоб до розміру грубки підходили. Тому маю замовлення. А в планах – відкрити більшу ливарню, найняти працівників і стільки виготовляти виробів, аби розходилися по усій Україні та приносило людям користь», – додає 19-річний майстер.
Батько Миколи, Олександр Бляшик, до розповіді сина додає: «30 років тому в нашому селі ливарник був у кожній хаті. Мені цієї справи навчав дядько, а я навчив пів села. Тепер цим ремеслом займається тільки син».
Вміє виливати посуд і матір Миколи, Тетяна Бляшик. «Помагала і чоловікові, і Колі. Знаю всю технологію, як робити, щоб воно було гладеньке», – каже жінка.
Зі слів господині, свого часу це ремесло допомагало сім’ї прогодуватися. Чоловік мотоциклом возив продавати вироби до білорусі.
Жителька села Верхи, Марія Оліщук, розповіла, що й дотепер використовує вилитий батьком посуд: «Сковородочки які хоч, чавунчики. Я весь час їсти варю в чавунчиках. У печі теж чавунчик є. І каші, і борщі, і подліви, що хоч я роблю», – ділиться Марія Оніщук. Адже приготоване у чавунцях, як тут називають металеві ємності для печі, їй смакує ліпше.
А вам?..
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
