Майже десять років тому впродовж 242 днів плавилась сталь і кришився бетон, але незламними були українські воїни, які боронили Донецький аеропорт і яких за звитягу назвали кіборгами. Був серед них і Андрій, який із 2014-го служив у 81-й окремій аеромобільній бригаді.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Коли заїжджали у Донецький аеропорт, зразу відчули війну. Там абсолютно все горіло та постійно були ворожі обстріли. БМП, яка мала нас туди доставити, потрапила у ворожу засідку. Ворог її зрешетив з усього, що мав на той момент. Коли задні двері відчинилися, то звідти просто почала витікати кров моїх побратимів… Після побаченого я згадав молитву, перехрестився3, і ми поїхали далі, – розповідає кіборг.
У Донецькому аеропорту звідусіль лунали постріли. Тож десантники швидко вирушили займати свої бойові позиції.
– В аеропорту фактично немає де сховатися, адже всі стіни з гіпсокартону. Пам’ятаю, ми лягали на палети спати, а один з наших хлопців затримався трішки. Тільки ліг перепочити – у стіну, біля якої він стояв, залетів хвостовик від РПГ. Тобто такі секундні моменти для нас за той період стали звичними.
Ще один випадок: із побратимом Сашком ми тоді працювали по ворожому снайперу, який засів у церкві неподалік. Ворог побачив Сашка у тепловізор, і по ньому почало прилітати. На щастя, у Сашка був німецький бронежилет з високим захистом у ділянці шиї, це і врятувало: всі уламки залетіли в руку та ногу.
Через 23 доби сталевої оборони підрозділ Андрія вивели, а замість них прийшов інший батальйон бригади, який продовжив знищувати рашистів. Утім, коли окупанти зрозуміли, що наші воїни будуть стояти до останнього, вони просто зрівняли аеропорт із землею.
А з початком широкомасштабного вторгнення Андрій воював на стику Харківської та Донецької областей.
– У Богородичному теж трапилося багато епізодів, які запам’ятаються на все життя. Якось ми висунулися забирати наших полеглих, коли виносили першого, то вже чули, як неподалік говорять окупанти. Потім забрати ще одного загиблого, хоч вже і зав’язався бій. Інакше вчинити не могли, бо для мене справа честі – забрати тіла моїх справжніх друзів, щоб рідні могли їх нормально поховати…
Під час оборони Богородичного вперше вдалося взяли полоненого:
– Ми були на нашій позиції. Бачимо, йде на нас якесь тіло і кричить здалеку: «Пацаны, я вам сухпайки принёс ». Ми йому українською наказали скидати з себе зброю і кидати ті сухпайки, він опору не чинив. А потім сказав, що його нібито зі смітника дістали, відправили воювати і тут він переплутав право і ліво.
Поранення Андрій дістав від некерованої авіаційної ракети, дуже обгорів і довго був у шпиталі. Попри третю групу інвалідності, повернувся до свого підрозділу. Зараз на посаді штаб-сержанта і як інструктор з бойової підготовки навчає військових.
– Ще з 2014-го мене мотивує пам’ять про полеглого побратима: я хочу довести нашу спільну справу до кінця. На його честь я назвав свого сина. Крім цього, в мене є дуже близький друг, з яким ми ходили в один клас. У нього в сім’ї всі військові, рідний брат у нього воював у всіх гарячих точках світу. Тоді ми з другом поклялися: якщо потрапимо на війну і хтось із нас загине, то інший обов’язково привезе тіло друга додому… Ми разом проходили Донецький аеропорт, а зараз служимо на Луганському напрямку, тільки в різних підрозділах. Ми мріємо дожити до Перемоги, щоб побачити, чи пройде переоцінка цінностей в країні, чи зрозуміють люди, як насправді мало кожному потрібно, щоб почуватися щасливими. Наша клятва – вічна, і бажання залишається одне на двох – звільнення всієї території України!
Ірина Світляковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
