Щоб утамувати біль, жінка безкоштовно шиє одяг для військових.
21-річний Богдан Зубаченко із черкаського села Свидівок загинув біля Кремінної майже десять місяців тому. Та рідні і друзі й досі не можуть змиритися з утратою. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Це син мого чоловіка від першого шлюбу, і я виховувала його з дворічного віку. Його біологічна мама має інвалідність. Син часто жартував, що він особливий, бо в нього дві мами, – плаче Світлана Мірошник. – Богдан закінчив автодорожній технікум. Займався боксом, їздив на всеукраїнські змагання. Працював у цеху заморожування на птахофабриці.
Хлопець мріяв про мандрівки і власний бізнес. Та усі плани перекреслила війна.
– Десь за місяць до повномасштабного вторгнення сину зателефонували з військової частини, де він проходив строкову службу, і сказали бути напоготові в разі широкомасштабного наступу, – ділиться спогадами пані Світлана. – А 24 лютого 2022 року він прийшов із роботи, взяв документи і сказав, що боронитиме Батьківщину. І він, і я плакали. Спершу визволяв Київщину. Тоді його перевели до Слов’янського полку Нацгвардії. Служив кулеметником. Якось син зателефонував і сказав, що йому страшно. Бо приснився загиблий друг і покликав з собою. Я заспокоювала його. Та він наче передчував щось… Ми ж з чоловіком вірили, що він повернеться живим. Торік у лютому син приїхав у відпустку. Ми сиділи, спілкуватися. Мріяли, що відкриємо власну справу.
Богдан запропонував матері відкрити ательє. Адже вона технолог швейного виробництва, працювала за спеціальністю, але, щоб доглядати старенького батька, залишила роботу й шила вдома на замовлення. Вже й місце знайшли під вагончик, домовилися за ділянку в оренду, зробили перший внесок.
– Це було чудовою ідеєю, адже мешканці села мусили їхати за 17 кілометрів до міста, аби там полагодити старий або замовити новий одяг, – каже жінка. – Та 17 квітня Богдан загинув від вибухової травми під час артилерійського обстрілу біля Кремінної. На впізнанні я бачила на тілі отвір розміром як п’ять копійок. П’ять діб його тіло не могли вивезти. А того дня, коли він загинув, мені так важко було на душі. Згодом почула наче хтось покликав «Мамо». Подивилась на годинник – 11.50. Той самий час був у висновку лікарів про смерть. Медики сказали, Богданові уламком розірвало легені. Ми досі не можемо змиритися із загибеллю сина. Та війна продовжується, і нашим захисникам потрібно допомагати. Тож я написала бізнес-план, виграла грант.
Переобладнавши кімнату сина, жінка почала шити для військових термоковдри, подушки, жилети, шарфи, шапки, термобілизну.
– Люди помагають із викрійками, тканиною, нитками, – каже жінка. – Також багато що купую сама. Наш молодший син зняв ролик і виклав в інтернет. Тож постійно маю замовлення. Пригадую, якось зателефонувала жінка з Вінниччини. В неї на війні загинув син, і вона хотіла допомогти його побратимам, замовивши у мене теплі речі. Шиття хоч якось відволікає мене від важких думок. На сороковий день після смерті сину саме виповнилось 22 роки. Ми зібрали 25 тисяч голосів за петицію, проте звання Героя України посмертно сину так і не дали. Та Богдан з небес усе бачить і, думаю, пишається, що я працюю, допомагаємо з батьком для військових. Пишається побратимами, які виборюють нашу Перемогу.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
