До повномасштабного вторгнення Віталій Верес захоплювався механікою, багато мандрував і займався спортом.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Спершу легка атлетика, тоді – пауерліфтинг, бокс, – розповідає уродженець міста Дубровиця Сарненського району Рівненщини. – Згодом вступив до Академії внутрішніх військ, на командно-штабний факультет. Та повномасштабне вторгнення перекреслило всі мої плани. Відвіз рідних до кордону. А сам із другом почав облаштовувати «пункти незламності», організовувати харчування, місця обігріву. Через декілька днів вирішив йти добровольцем на війну. І другого березня поповнив ряди Національної гвардії України. Моя мама сказала: «Сину, я розумію, куди ти їдеш. Однак це правильне рішення. Хто, як не ми?» Я не хочу, щоб в моїх рідних і друзів були червоні паспорти з двоголовими орлами.
Віталій був кулеметником 3-ї бригади оперативного призначення ім. полковника Петра Болбочана. Ця бригада в 2014 році працювала в Дебальцевому, а після повномасштабного вторгнення – в Бахмуті і Соледарі.
– Торік 14 лютого я отримав важке поранення під час виконання бойового завдання у Бахмуті, – розповідає чоловік. – Тоді з усіх, хто був поруч, живими залишилося двоє, я і ще один побратим. Мене евакуювали спершу у Краматорськ, а тоді – в Дніпро. Тривалий час пробув у реанімації. Діагностували контузію, черепно-мозкову травму, наскрізні поранення очниць, відкритий перелом нижньої щелепи, термічні опіки очей. Праве око видалили. Ліве зберегли, та я нічого не бачу. Загалом переніс більше від десяти операцій. Лікарі і досі не дають шансів, що бачитиму. Тож навчився ходити з тростиною і навіть куховарити. А 14 лютого святкуватиму другий день народження. Бо ж уцілів просто дивом. Інколи думаю, що, мабуть, народився у сорочці. Щоправда, коли в госпіталі отямився, то спершу подумав, що потрапив у полон, – руки і ноги прив’язані, навколо темрява.
Помагали Віталію реабілітуватися у Вінниці, Одесі. Боєць сподівався, в Ізраїлі йому повернуть зір. На жаль, дива не сталось. Але там він навчився орієнтуватися у просторі.
– Мені допомогли прийняти те, що моє подальше життя буде в темряві, і потрібно рухатися вперед, – розповідає пан Віталій. – Продовжую опановувати тростину. Часто з дружиною гуляємо вулицями різних українських міст. Дружина зачитує історію замків, старих будівель. Також недавно навчився смажити рибу. Завдяки спеціальній програмі у смартфоні відповідаю на дзвінки та повідомлення. Мені шкода, що не можу воювати зі зброєю в руках. Тому хочу помагати військовим, які повертаються з війни з фізичними і психологічними травмами. Я активно веду соцмережі і радісно, коли пишуть, що я мотивую поранених, військових.
Віталій влаштовує соціальні акції, веде просвітницьку роботу на тему інклюзії і мотивує ставати кращою версією себе та любити життя, допомагає закривати збори на потреби військових, відвідує дітей у школах-інтернатах. Під час зимових свят з донькою та дружиною роздавав подарунки перехожим.
– Недавно була чергова операція, і я хочу привести організм до стабільності, бо маю проблеми зі слухом, серцем, смаком, перелом ключиці. Але прагну стати максимально автономним і незалежним. Мене підтримують дружина і донька, рідні та друзі. І це моя мотивація на все життя.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
