Вадиму Прокопчуку – 22 роки. До 24 лютого він навчався у Києві, в музичній академії. Є членом спільноти євангельських християн-баптистів. А нині служить у 3-й штурмовій бригаді та від Головнокомандувача ЗСУ отримав «Золотий хрест».
Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
– Я родом з села Човниця Луцького району Волині. 24 лютого 2022-го в мене був вибір – лишитися Києві, вступити до лав ТРО чи повернутися додому. Я приїхав на Волинь. Оскільки до того моменту ніколи не стріляв зі зброї, то дружині казав: «Буду в місті, на блокпостах». Але вийшло так, що опинися під Бахмутом…
– Як ти потрапив у 3-ю штурмову?
– Я вступив тут у «сотку». Брав участь в боях на Київщині. Ми, до слова, пішли з братом – він диякон у церкві, бо ще перед початком повномасштабного вторгнення домовилися: розпочнеться велика війна – ми підемо. У вересні 2022-го я подав заявку в ССО «Азов Київ», оскільки хотів бути в оточенні навчених, підготовлених людей. Пройшов співбесіду, і в березні 2023-го мене перевели. Звісно, на війні страшно всім. Але особисто мені перестає бути страшно, коли зістрибую із БМП. Ти знаєш, яке в тебе завдання, які наслідки його виконання або невиконання: тебе просто або вб’ють, або ви все зробите добре. І тоді мотивація зашкалює, всі все роблять добре, якщо ці люди знають, що робити.
– Ти ходиш до церкви євангельських християн-баптистів. Вам віра не забороняє брати до рук зброю?
– Ні. Я жодного такого місця в Біблії не знайшов. Жоден із пасторів, з якими спілкувався, ніколи подібного нічого не казали. Серед баптистів є пацифісти, і я їх поважаю: це коли людина через свої переконання за будь-яких обставин – проти застосування сили в розв’язанні якихось питань. Але коли людина просто прикривається своїми релігійними переконаннями чи якоюсь набожністю, щоби уникнути свого обов’язку, – це вже трошки інакше ставлення.
Для мене християнство – це служіння суспільству, і ми маємо бути активною його частиною. Так нас вчить Біблія, і так нам заповідав жити Ісус Христос. У Євангелії від Матвія написано: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Вiд Матвiя 5:14 – 16). Нині ти захищаєш себе, своїх рідних там, де ти народився. А люди нехтують своїм обов’язком, і це дуже низько, як на мене. Це суперечить моєму розумінню християнства.
– Війна – це втрати. Що тобі допомагає ці втрати прийняти, пережити?
– Дуже тяжко, коли ти бачиш загиблих побратимів. Але набагато легше миритися зі смертю інших людей, коли ти змирився зі своєю смертю і розумієш: у будь-який момент усе це може скінчитись для будь-кого. Тоді ти просто сприймаєш як даність і стараєшся зробити, щоб ти не був наступний.
Війна руйнує певні поняття норми. Наприклад, для нас у Луцьку побачити тіло, яке лежить на вулиці, – це не є нормою. Але на полі бою – інші стандарти. Ти адаптуєшся. Бо коли заїжджаєш у сектор на відпрацювання, у тебе одна норма, а коли повертаєшся в бліндаж – інша реальність та інша норма. Коли приїжджаю додому – мені хочеться в хаті побути, попити кави, коли виїжджаю на позиції – одразу знижуються стандарти комфорту.
Втрати – це, на жаль наша реальність. Звісно, шкода кожного, але ти мусиш виконувати свою роботу. Більше проблем з осмисленням всього ти маєш, коли повертаєшся сюди, коли переварюєш, прокручуєш усе в голові, коли усвідомлюєш, що ти ж теж міг бути серед тих, хто там поліг. Це тяжко. І такі думки найбільше шкоди приносять. А там ти не думаєш за це. У тебе просто є завдання, яке треба виконати, загинув – ти розраховуєш на того, хто живий, бо ми маємо вижити.
– Часто молишся на війні?
– Безпосередньо на війні, коли ми на завданні, я зайнятий, але коли я їду туди в БМП, коли починають в голову лізти різні думки, тоді так – я одразу починаю молитву. І через те, як сприймаю молитву, це мені дає відповіді на всі мої питання, і я одразу заспокоююсь.
– Якою ти бачиш перемогу України?
– Було б добре, щоб ми повернули кордони 1991 року, як це всі кажуть, але я не знаю, як це зробити, от чесно. В ідеалі я бачу перемогу так: ми все відвоювали, і навіть більше – створили буферну зону в росії, куди заборонено заходити російським військам, так 30 чи 50 кілометрів від кордону. Але як це зробити – я не знаю.
Ірина Світляковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
