Анні Коломійчук 24 роки. І знаєте, чим займається дівчина? Служить у ЗСУ операторкою радіолокаційної станції!
Її «поле бою» – екран комп’ютера, де відображається уся повітряна обстановка на сотні кілометрів навколо, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Запізнилася на побачення, бо… мала ліквідувати російські ракети
Поки журналісти записують з Анною інтерв’ю, дівчина згадує, як рік тому їй дали відпустку, вона збиралася на перше реальне побачення з хлопцем, оператором Bayraktar TB2, але саме того дня її радісні думки перервав противний сигнал оповіщення. «Аню, посидь за монітором іще раз. Хай нові люди адаптуються», – попросив командир у ті миті, коли в повітряний простір України ввірвалися російські ракети.
Колег, які мали замінити Анну на період її відпустки, операторка інструктувала: «Присвоюю цілям (тобто ракетам, які необхідно збити, – ред.) номери, вводжу інформацію про координати у «Віраж», передаю на командний пункт… Бачу наступні ракети – той же алгоритм дій, плюс – оновлюю інформацію про попередні… За ними ще ракети і ще… Із шаленою швидкістю фіксую – друкую – передаю, а вони все летять і летять… З-поміж того безперервного ланцюжка виділяю групу ракет, що мчить чітко на нас. Вимкнути станцію і залишити позицію – неможливо, від цієї РЛС-ки залежала робота багатьох підрозділів ППО. А ракети ближче і ближче! Уже чую їх акустично! У голові промайнуло: «А день так гарно починався»… Гуркіт! РЛС-ку аж колихнуло. «Жива! Продовжую роботу…» А за кількасот метрів від станції дві ракети, одну за одною, знищує мій хороший друг, ПЗРК-шник, з яким ми разом приїхали у ротацію. Паралельно «працюють» зенітники, знищуючи вже шосту чи сьому ціль. Радію, піт від страху стікає, але далі «веду» цілі…Того разу ворог випустив загалом більше як пів сотні ракет, за монітором я просиділа аж до вечора…»
– А на побачення тоді хоч встигла? – перепитують дівчину журналісти.
– Та ось сьогодні – річниця. Хоч тоді й дісталася до рідного містечка майже опівночі, та хіба це когось зупиняло? – згадує Аня. – Живемо з хлопцем разом, щоправда, бачимося дуже рідко. Іноді здається, що на моніторі РЛС-ки я його «бачу» частіше, ніж удома. От, до прикладу, на цьому тижні перетнулися лише раз. У кожного з нас як не чергування, то ротація…
Тато з мамою не хотіли відпускати до війська
Анна – з багатодітної родини, де більшість або вже служать, або планують. Старший брат – у зенітних ракетних військах, зараз на Донеччині. Тато, у минулому теж «ППОшник», – нині в піхоті. Від початку війни практично не буває вдома. Молодший брат нещодавно заявив рідним, що піде у радіотехнічні війська. Найменша ж сестричка у свої 11 років мріє про десантно-штурмовий підрозділ. Тож наречений Анни чудово «вписався» у колектив.
Дівчина жартує, що її оточують представники всіх основних родів військ Повітряних сил.
– Я в армії відносно недавно, п’ять років. Та й шлях мій до служби трохи нетиповий. Мама мріяла, щоб я була вокалісткою, адже всі шкільні роки співала, виступала... Пройшла прослуховування, склала вступний іспит до столичного університету культури, але вчасно зрозуміла: «Де я – а де музика».
Вступила до Київського економічного. Можливо, і закінчила б його. Але навчання було платним, недешевим…
– Було соромно та ніяково, що батьки «тягнуть» мене з усіх сил, а я навіть не впевнена, ким хочу бути у житті. А вдома ще троє діток. Тож перевелася в рідний райцентр, де вчитися значно дешевше. Паралельно пішла працювати на АЗС, аби самостійно оплачувати навчання. Аж тут 2014-й, війна, тато іде служити, періодично показує фотографії з навчань-полігонів-ротацій… У голові раптом щось «перемикається»: хочу у військо, в десант! Нікому нічого не кажучи, йду до військкомату. Я, будьмо відвертими, не виглядаю, як відважний воїн. Тож скептичне «Ти що, в армію хочеш?» не здивувало.
Прийшла додому з кіпою паперів. Та розмова з батьками на цю тему якось «не пішла». Після тривалих дискусій досягли компромісу: «Хочеш служити? Добре! Але якомога ближче до дому!»
– Ближчим виявився підрозділ радіотехнічних військ. А далі – навчальний центр, курс молодого бійця, рідний батальйон, прекрасний колектив, ротації, багато нового та цікавого… Жодного дня не пошкодувала! – каже Аня.
Доки лунає «Повітряна тривога!», Анна дуже ризикує своїм життям
Дівчина розповідає, що протягом війни працювала і за новітніми станціями, і за модернізованими старенькими зразками, і за зовсім «допотопними» радянськими…
– Найважче було в перші дні. Ні для кого не секрет, що чимало підрозділів радіотехнічних військ були атаковані одними з перших, були втрати у техніці. Відповідно, ефективність роботи на початку війни похитнулась… Після 24 лютого я сиділа за старенькою майже «сліпою» станцією, що заледве бачила ракети, які летіли повз або на нас... Тоді відчувала себе максимально безпорадною, – зізнається Анна. – Та підрозділи швидко відновлювалися. Вдалося реанімувати техніку, повернули до строю станції, отримали нові радіолокаційні станції від виробників – вітчизняних та західних. І життя, як то кажуть, налагодилось, побачила реальний результат своєї роботи!..
Сьогодні Анна традиційно на своєму «полі бою» – за монітором РЛС. Щоправда, цього разу у центральному регіоні України. Втому після чергової безсонної ночі як рукою зняло, коли побачила на екрані «Bayraktar TB2»...
– Знову наївно вірю, що встигну на побачення, – усміхнулась дівчина. – Як і рівно рік тому…
До речі, для скептиків зауважу: у свої 24 солдат Анна Коломійчук, яка ще кілька років тому проходила прослуховування в університеті культури, працювала на заправці та чула у військкоматі скептичне «Ти що в армію хочеш?», від початку служби зафіксувала й «супроводила» сотні російських ракет і дронів. Тож, коли ви чуєте сигнал «Повітряна тривога!», знайте: в цей час десь за монітором РЛС-ки сидить Анна або її колеги й заради вашої безпеки ризикують життям…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
