Пам’ятаєте оту світловолосу дівчинку із блакитними, як небо, очима? Серце стискалося, коли ця дитина усміхалася навіть після того, що вчинили з нею російські тварюки. Але своїм прикладом Яночка Степаненко показує кожному з нас, як можна, попри всі удари долі, не втрачати любові до життя.
Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
Одна мить – і все…
Перед повномасштабним вторгненням росії Степаненки мешкали на Донеччині, в Бахмутському районі. Спочатку – в Новоселівці, а 2016-го купили дім у селищі Нью-Йорку, переїхали. Там же й діти пішли до садочка, а потім – до школи.
– Жили собі, все було нормально. Діти росли, бігали, гуляли, їздили до бабусі нашої в Новоселівку, – згадує Наталія. – Мала я коханого чоловіка. Розписані не були. Так жили. Він воював із 2015 року. Тоді ми й познайомилися. У 2016 – 2017 роках він служив у військкоматі. У січні 2022-го в нього закінчився контракт. 29 числа чоловік приїхав додому. Думаю, місяців п’ять він побуде вдома, відпочине, а потім уже піде на якусь роботу. Аж тут почалася війна…
Звісно, чоловік знову мобілізувався. А Наталія з дочкою Яною та сином Ярославом спершу надіялися, що ось-ось усе закінчиться. А коли зрозуміли, що ні, то вирішили евакуюватися. Вони стояли на вокзалі Краматорська, чекали на поїзд. Але російські нелюди серед білого дня запустили у вокзал ракету. І за частку секунди покалічили всю долю сім’ї Степаненків.
Коли мама Наталія побачила, що не має лівої ноги, а в дочки понівечені дві кінцівки, думала: все… життя скінчилося...
Проте маму з дочкою врятували. Спочатку прооперували в Україні. Потім перевезли до клініки в США. Торік у листопаді Яні провели ще одне хірургічне втручання. Бо дуже мучили болі.
Тепер нема ні чоловіка, ні мами, ні будинку
Призвичаїтися до протезів, навчитися на них ходити було непросто. Та, попри усі випробування, Яна з посмішкою згадує перебування у Сполучених Штатах. Дівчинка із захопленням розповідає про американські гірки, на яких каталася разом із мамою, про нових друзів із Сан-Дієго та океан, який побачила вперше в житті.
Степаненкам добре було в США. Сім’ї пропонували лишитися там на постійне проживання. Але вони дуже сумували за Україною, стежили за новинами.
– Це тяжко зрозуміти, поки сам не спробуєш. Але нам не вистачало рідної мови, рідної землі і людей. Знаєте, навіть за хлібом сумували. Ми купували там сало, але його не порівняти з нашим. Тому, як тільки ми повернулися до України, то я одразу купила сала і м’яса, – розповідає Наталія, котра з дітьми оселилася у Львові.
Після протезування і реабілітації Наталія та Яна впевнено ходять. Ба більше – у вересні Яна пробігла свій перший півмарафон. Спеціально для цього опанувала бігові протези і, хоч як страшно не було, здолала на них дистанцію в 70 м.
Окрім того, дівчинка стала обличчям кампанії зі збору коштів на обладнання для реабілітаційного відділення Unbroken kids, яке працюватиме на базі лікарні святого Миколая Першого медоб’єднання Львова. Там допомагатимуть дітям після осколкових поранень, мінно-вибухових травм, ампутацій, опіків і нейротравм.
Нині Яна готується до заміни протеза. Бо нога росте, тож через кожні пів року протези треба «підганяти», поки дівчинка не перестане рости. Та це не заважає дитині повноцінно жити. Вона ходить до школи, мандрує, катається велосипедом. А ще – з тугою згадує рідний Нью-Йорк на Донеччині.
– Ми втратили все. Чоловіка вже нема. Торік під час російського обстрілу загинула мама. Снарядом рф знищено наш будинок. Ні дому… Ні рідних… Але ми все одно мріємо, що колись туди повернемося і зможемо жити заново.
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
