Віктор-Микола Гаврилюк – це той самий лучанин, який у 18 років пішов добровольцем в АТО й у складі батальйону «Гарпун» воював там у 2014 – 15 роках.
Потім він же мандрівником-самітником об’їздив автостопом 28 країн ЄС та Південної Америки й дістався аж до Антарктиди, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Навіть повномасштабне вторгнення Віктор-Микола зустрів у мандрівці. Щоправда, була вона неподалік селища Клевань на Рівненщині. І там разом із Віктором-Миколою було майже 40 дітей віком 11 – 14 років, які з різних куточків України приїхали на зимовий табір, організований Національною скаутською організацією «Пласт».
Але, щойно дітей розвезли по домівках, Віктор-Микола зібрав усе необхідне, зателефонував друзям із часів АТО. Спершу ввійшов до складу одного з добровольчих підрозділів. А потім став бойовим медиком Сил спеціальних операцій ЗСУ та був перекинутий на південний напрямок фронту.
Без утрат, на жаль, ніяк
В обов’язки військового медика на позивний ВК (тобто Віктора-Миколи) входило надавати пораненим першу допомогу, перед тим, як їх буде евакуювати до стабілізаційного пункту.
– Травми були різні: нескладні і дуже складні. Але щодо всіх є чіткі протоколи, в якій послідовності що проводити. Насамперед зупиняєш кровотечу. Далі звільняєш дихальні шляхи. Потім відновлюєш дихання. Всі рухи бойового медика мають бути доведені до автоматизму. Емоції ввімкнути можеш хіба потім – коли виконав роботу, – пояснює Віктор-Микола. Але при цьому зізнається: сам він не належить до сентиментальних. Навіть втрати близьких людей (а на війні без цього, на жаль, ніяк) сприймає по-філософськи.
– За майже десять років війна забрала близько 40 дуже близьких мені людей, побратимів. Із цим не просто змиритися. Але я сприймаю життя як мандрівку. З кимось ти долаєш довгий шлях. А з кимось, хто був пліч-о-пліч, твої шляхи в якийсь момент мусять розійтися, – міркує Віктор-Микола. – Без особливих сентиментів я сприймаю і необхідність ліквідовувати ворога. Якщо воїнство – не твоя справа, то вбивати живих людей, хай навіть ворогів, психологічно складно. Тому бійцеві помагає розуміння того, що на війні чітко діє правило: якщо не ти – то тебе. І також помагає демонізація ворога. Звичне явище на фронті – посттравматичний стресовий розлад, через який хтось із військових має панічні атаки, хтось замикається в собі чи поводиться неадекватно. Це теж потрібно вчасно виявляти і лікувати. Але то вже завдання не стільки бойового медика, як психолога. Навіть потім, коли психолог пропрацює з військовим і стабілізує психоемоційний стан, боєць і через тривалий час може гостро реагувати на щось, що нагадуватиме йому пережитий стрес (це «щось» називається тригером). Навіть от зараз: я спокійно відповідаю на запитання про пережите на війні, але ці ж питання могли би доволі сильно тригернути багатьох бійців.
Від арти сховалися, а от дрона не почули
На відміну від великих бойових підрозділів, де бойові медики щодоби рятували десятки військових і де в операційних, бувало, не встигали навіть кров змивати, у групі Віктора-Миколи загалом було 12 бійців. Тому й поранених було в рази менше, а врятувати вдавалося всіх. Винятком була ситуація, коли один боєць загинув на місці, другого ВК намагався врятувати, а після того, коли пораненого довезли до лікарні і передали медикам, вони констатували смерть.
– Оскільки ми належали до Сил спеціальних операцій, то в плані засобів ми мали хороше забезпечення. Якщо потрібно було щось замінити на якісніше (наприклад турнікети), я підключав особисті зв’язки, волонтери оперативно все привозили, і аптечки моїх бійців були справді якісно наповнені, – продовжує наш оповідач.
І саме якісний турнікет допоміг Віктору-Миколі врятувати навіть власне життя.
– Поранення я отримав цього року в липні. На межі Запорізької та Донецької областей наша група мала виконати бойове завдання. Щойно висунулися – нас почали крити артилерією. Перечекали, стали рухатися далі. І не почули москальського дрона. Тож, коли він скинув на нас вибухівку, це було повною несподіванкою. Навіть не знаю, як це описати, – пригадує ВК.
Перше, що подумав бойовий медик, отямившись після вибуху, – живий – і це вже добре. Глянув на ноги – обидві на місці: це ще краще. Щоправда, верхня частина стегна на правій нозі – то було місиво крові та м’язів. Тож медик тут же наклав собі турнікет.
Кістка ціла, проте із м’язами складніше
Десь через дві години ВК вже був на стабілізаційному пункті. Доки їхав, каже, ноги майже не відчував. А от у місці накладання турнікета боліло нестерпно. Благо, у стабілізаційному пункті зняли турнікет, зупинили кровотечу, стабілізували стан і відправили до селища Покровського Дніпропетровської області.
Спочатку лікарі надавали обнадійливі прогнози. Але лікування у Дніпрі, а потім – у Києві показало: не все так просто, як би хотілося.
– Від коліна до ступні нога фактично не постраждала, зберегла чутливість. А от від квадрицепса – м’яза, який відповідає за розгинання ноги і до якого кріпиться колінний суглоб, – лишилося відсотків десять, – пояснює бойовий медик. – Щоб компенсувати його відсутність, мені вже зрізали частину м’язової тканини із внутрішнього боку стегна, зі спини. Кращі лікарі-трансплантологи працювали над моєю ногою. Та поки бажаних результатів немає.
Лікарі, як українські, так і частина закордонних, запропонували два варіанти: або зафіксувати ногу так, що вона не зможе згинатися в коліні, або частково ампутувати кінцівку і встановити протез, який максимально виконуватиме функцію ноги.
Проте позбутися ноги, нижня частина якої жива і може функціонувати, – рішення не з простих. Тому наразі Віктором-Миколою займаються волинські фізіотерапевти. І за ті три тижні, скільки наш оповідач лікується, вже є перші позитивні зміни.
– Пересуваюся я за допомогою милиць або на візку. Проте зараз уже можу хай трішки, але зігнути ногу в коліні за допомогою тої маленької частини м’яза, який не постраждав унаслідок вибуху, – розповідає бойовий медик. – Окрім того, виконую вправи на всі групи м’язів тіла – щоб вони не втрачали тонусу, поки лежу в лікарні.
А ще – друзі допомагають Віктору-Миколі з пошуком закордонних спеціалістів, які би взялися за відновлення ноги:
– У Канаді є дуже хороший лікар, який займається саме потрібним мені напрямком медицини. До того ж це член «Пласту». Він уже відгукнувся. Але в нас іще має бути консультація, щоб зрозуміти, що і як можна чи не можна зробити. В будь-якому разі я хочу якомога швидше відновитися і знову повернутися на передову…
Усе в Божих руках
…Після цієї зустрічі пригадалася колишня розмова з Віктором-Миколою. Тоді він, ділячись враженнями про мандрівки, зізнався:
– Я завжди відчував підтримку Вищих сил. Колись дуже мріяв потрапити до Антарктиди – Бог почув мою мрію і допоміг її втілити. Коли в Польщі мої ноги наскрізь промокли, а на душі було кепсько, якимось дивом я знайшов при дорозі в погану погоду 20 євро, які змінили ситуацію. А коли в Швеції я рухався на засніжену північ, несамовито змерз і найбільше мріяв про рукавиці, натрапив на рюкзак, у якому знайшов… так, теплі рукавиці! Там було ще немало хороших речей, та я лишив їх. «Може, – думаю, – цей рюкзак іще комусь стане в пригоді». Тоді я просто подякував Богу за те, що ні на мить не залишає мене, і без жодного страху попрямував своїм життєвим шляхом далі…
Сподіваюся, зараз Бог теж не залишить тебе, бойовий медику із позивним ВК, і подарує ще одне диво. Бо ти на це справді заслуговуєш…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
