Якби колись Тетяні Жуковській сказали, які шляхи її чекають, дівчинка з волинського селища Локачі і не повірила б. Але переїзд до Луцька в 10-річному віці став для неї лише першим кроком на шляху, що був сповнений пригод, випробувань, а нерідко – й великих ризиків.
Про це пишегазета "Твій вибір".
На другому курсі – з дитям на руках
Свого часу ми вже розповідали вам про Тетяну Жуковську, яка 43 роки тому поїхала з Луцька підкорювати москву. Хай із п'ятої спроби, та вона таки вступила на факультет обчислювальної математики і кібернетики інституту Ломоносова.
Тоді Тані здавалося, що невдовзі перед нею відкриються можливості для наукових досліджень і відкриттів. Але… в долю дівчини втрутилося кохання.
– На першому курсі я вийшла заміж, народила сина. Та цей шлюб виявився помилкою молодості, через яку наступні чотири курси я і вчилася, і сама дитину виховувала. Як у тому фільмі «москва сльозам не вірить».
Утім випробування загартували жінку. Тож вона із сином повернулася до Луцька, влаштувалася працювати в управління статистики. А паралельно з роботою і вихованням дітей (бо ще народила дочку) займалася громадською роботою.
Але з розвалом Союзу все пішло шкереберть. У пошуках роботи Тетяна знову подалася до москви. В інституті, який недавно закінчила, влаштувалася прибиральницею. Через два роки забрала до себе з Луцька 16-річного сина і 10-річну дочку. А ще – записалася на курси з вивчення французької та іспанської мов. Бо вже тоді поставила собі нову життєву мету – Західна Європа.
2000 км проїхала автостопом сама
Коли Тетяна змогла вільно спілкуватися іноземними мовами, взяла всі свої заощадження (а це 450 дол.), прив'язала гроші до живота і вирушила до Франції. Щоправда, наших читачів застерігає не робити такого, бо це вкрай небезпечно.
Оскільки грошей на дорогу не мала, їхала автостопом. Щоб здолати 2000 км, змінила дев'ять TIRів, за кермом яких були німець, поляк, француз, сенегалець, турок, португалець. Усі далекобійники (за винятком одного) співчували мамі-одиначці, купували їй їжу та воду, не взяли жодного долара за дорогу. А перед тим, як завернути за своїм маршрутом, зв'язувалися з такими ж далекобійниками, розпитували, хто з водіїв курсуватиме в потрібному Тетяні напрямку, щоб пересадити жінку на іншу машину.
– А потім так вийшло, – продовжує оповідачка, – що далекобійника, котрий би довіз мене декілька сотень кілометрів до французького кордону, не знайшлося. Водій фури, з яким я їхала, каже: «То їдьмо зі мною в Іспанію. Там люди хороші, клімат кращий». Я подумала і опинилася в іспанському містечку Саламанка.
Працювала щодня по 15 годин
Зморена фізично, виснажена психологічно, волинянка прийшла переночувати в готель за 20 км від Саламанки. А власниця закладу, Марія Тереза, дізнавшись про долю незнайомки, безплатно нагодувала, запропонувала виспатися, а наступного ранку замість узяти гроші за нічліг запропонувала підвезти в місто, де роботу знайти значно легше.
– Після кількаденних пошуків я зосталася працювати в Марії Терези. Трудилася в готелі по 12 – 15 годин. Плюс годувала коней у школі верхової їзди і раз на тиждень прибирала приватний будинок. Одне слово, старалася якнайшвидше заробити грошей і повернутися до дітей в Україні, – згадує Тетяна своє життя 23 роки тому.
Але з часом жінка стала задумуватися: в Україні її в кращому випадку чекає зарплата у 120 гривень. А в Іспанії вона мала тисячу доларів за місяць – шалена сума як для початку 2000-х років.
Тож Тетяна легалізувалася в чужій країні. Через півтора року забрала до себе дочку, яка весь цей час жила в маминої подруги, а ще через рік – сина, який до того жив із татом у москві.
«Війна стала таким шоком, що мені викликали «швидку»
За порадою друзів-іспанців Тетяна підтвердила свій диплом математика-кібернетика. Це дозволило поєднувати роботу прибиральниці та доглядальниці з репетиторством (жінка досі викладає математику, англійську, іспанську для тих, хто приїхав з-за кордону). А ще Тетяна, яка пройшла «Крим, і Рим, і мідні труби» вирішила допомагати таким же, як сама, заробітчанам зі Східної Європи.
– Спочатку я просто допомагала всім, хто звертався за порадою, – провадить співрозмовниця. – А потім син каже: «То створіть громадську організацію!» І так 15 років тому з'явилася асоціація «Слов яни Європа».
Ми допомагали з працевлаштуванням, вирішенням трудових конфліктів, надавали юридичну допомогу. Щороку, коли в Саламанці відзначається день міста, представники різних національностей знайомлять із культурою країни, з якої приїхали. І намет із написом UKRAINE та синьо-жовтим стягом яскраво вирізняється на фоні інших наметів.
– Щоб познайомити з нашою культурою, ми пригощаємо гостей свята голубцями, варениками, пампушками, – розповідає пані Тетяна.
Найбільший фурор на таких заходах викликає українське вбрання. Люди, побачивши наші віночки, кажуть «Вау!» З великим інтересом розглядають вишиванки, перепитуючи, чи справді це ручна робота.
– Ще на початку повномасштабного вторгнення ми організували мітинг на підтримку України. Я виготовила стрічки, синьо-жовті прапорці, щоб роздати учасникам. До українців доєдналися іспанці. І людей зібралося – вся центральна площа Саламанки, – згадує оповідачка. – До бусів, які прямували в Україну, люди зносили, хто що міг: одяг, продукти, ліки, речі першої необхідності. Ми відправили стільки фур гуманітарної допомоги!
Навіть за 3000 км від України Тетяна так переживала за рідну землю, що в неї від стресу спухали вени. Жінку чотири рази рятували лікарі швидкої допомоги.
– Із думкою «треба щось робити» ми зустрічали біженців. Оскільки я добре знаю іспанську, то допомагала землякам оформляти документи, щоб люди могли отримати реєстрацію, а разом із нею – безкоштовні житло, продукти, медичну допомогу, – продовжує оповідачка.
Але що більше допомагала жінка, то більше неприємних моментів помічала. Наприклад, відправляла «гуманітарку» до України, а від волонтерів – жодної звітності. Тому зараз Тетяна Жуковська зосередила свої зусилля на підтримці госпіталів у Харкові та Ізюмі (ще був Вовчанську, але медзаклад там уже зруйнований).
Неприємно дивують і деякі біженці, які отримують усе задурно, сидять на плечах іспанців та поводяться так, наче їм усі зобов'язані.
– Щоб сформувати негативний образ України та її народу, в Іспанії давно й дуже активно діє російська пропаганда, – продовжує співрозмовниця. – Навіть зараз там можна побачити афіші «Запрошуємо на лекцію «Розвиток фашизму в Україні». Лектор – професор московського університету». Якось ми вирішили перевірити, що це за захід, прийшли – двері зачинені і написано: «Лекція онлайн, приєднуйтеся». Спробували приєднатися – а нас не пускають.
Тобто росія веде війну проти України на всіх фронтах. А ми даємо відсіч лише силами ентузіастів, простих людей, які протидіють російській брехні. Державної ж підтримки в цьому питанні українці за кордоном не відчувають.
Душу гріють віночки, фото й спогади
– Хоча 23 роки я живу та працюю в Іспанії, та Україна завжди в моєму серці. Тому стараюся щороку провідувати рідну землю в період, коли ще можу порадувати око золотом осені або піймати період першого снігу, – каже наша оповідачка. – Ось і цієї осені приїхала.
Порівнюючи Україну до та після початку великої війни, Тетяна Жуковська зізнається: навіть в умовах бойових дій помічається багато позитивних змін.
– Коли в грудні 2022-го я прямувала до України, думала, в період блекауту села та міста будуть здаватися мертвими через суцільну темряву. Але яким же було моє здивування, коли в Луцьку побачила, що їздять автівки, повно людей. Українці адаптувалися навіть до надзвичайних умов! – зауважує пані Тетяна.
Щоб лишати в Україні щось на пам'ять, іще дев'ять років тому жінка започаткувала традицію купувати в Іспанії штучні квіти, плести з них українські віночки і цей символ об'єднання двох культур дарувати своїм співвітчизникам.
– Першу партію віночків я відправила до міста Слов янська, щойно українські захисники звільнили його 2014-го, – згадує Тетяна Жуковська. – Після того були різні міста України. Приміром, у Луцьку я закінчила 17-ту школу – і подарувала їм декілька віночків. 50 років тому навчалася в 4-й школі – і позавчора зустрілася з 11-класниками, їхньою керівничкою Інною Анатоліївною Танзе та директоркою музею-світлиці Лесею Антонівною Возняк. Їм також подарувала барвисті віночки. І тепер душу зігріватимуть наші спільні фото. Як-то кажуть, дрібничка, та все одно приємно…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
