Люди

«У сім’ї пияків діти просять не новий телефон, а рисової каші»

«У сім’ї пияків діти просять не новий телефон, а рисової каші»

Історії волонтера Івана Гуреєва не залишать вас байдужими. Тому просто почитайте…

Із 13 років Іван Гуреєв почав волонтерити. Маленький і худенький, він тоді з усіх сил допомагав татові-священнику збирати й завантажувати гостинці, які потім їхали нашим захисникам на Донбас.

Так минуло сім років. І нинішнього Різдва Іван уперше поїхав на Схід сам. Точніше – із членами організації «Волонтери Волині з добром у серці».

Від артобстрілу врятували 10 хвилин

– Як і більшість поїздок на передову, шлях до Волновахи випав не простий. Якихось 10 хвилин урятували нас від артилерійського обстрілу в «сірій» зоні, – розповідає Іван. – Але з Божою поміччю ми хай о другій ночі, але таки дісталися до Волновахи, яка всього за 60 км від окупованого Донецька. Провідали отця Макарія – настоятеля церкви ПЦУ, побудованої на честь загиблих під Волновахою у травні 2014-го.

Вражень від цього прифронтового міста лишилося багато, зізнається Іван Гуреєв, але позитивних – небагато:

– До війни це місто було більшим за Луцьк. А зараз там усе напіврозвалене. У кожній із багатоповерхівок лишилося жити по дві-три сім’ї. Та й ті  – переважно пенсіонери. Із 70 парафіян церкви ПЦУ назбирається десь семеро, які за Україну. Решта ж – або «і вашим, і нашим», або відверто симпатизують Путіну. Навіть на різдвяній проповіді, коли отець Макарій завершив розмову, один чоловік став посеред української церкви (спорудженої, до речі, коштом волинян,  – авт.) і почав хвалити прислужників Москви. Я потім перепитав у настоятеля: «Отче, а що то було?» А він: «Ось у такому середовищі доводиться служити».

На відміну від офіційних новин, що «на передовій усе спокійно», Іван Гуреєв був свідком нічних артобстрілів. А отець Макарій підтвердив: такий «обмін люб’язностями» відбувається майже щоночі в один і той же час: окупанти розпочинають, а наші дають «отвєточку».

– Єдине, що тішить, – додає співрозмовник, – так це спокій, упевненість і готовність наших захисників будь-якої миті дати ворогу по зубах. Тож, поки ми тут, на мирній території, панікуємо, чи буде війна і як від неї рятуватися, там, на Сході, у стані війни живуть уже восьмий рік.

«Ми до них із гостинцями, а вони до нас – із матюками»

А от про що Іван Гуреєв розповідає з оптимізмом – то це про волонтерську роботу на Волині.

– Допомогти всім і кожному не реально, як би сильного того не хотів. Тому разом із однодумцями ми об’єдналися у громадську організацію «Волонтери Волині з добром у серці» та зосередилися на підтримці тих земляків, які справді потребують підтримки, – продовжує наш оповідач.

Ця волонтерська робота почалася майже чотири роки тому з випадкового (хоча в житті немає нічого випадкового) візиту до Будинку дитини в місті Рожищі.

– Від багатьох людей я тоді чув про обездолених дітей, яких важкі життєві обставини привели до інтернату. Тому разом із двоюріднім братом і двома його одногрупниками (я тоді вже був другокурсником Волинської богословської академії) ми зібрали іграшки, продукти і поїхали, – пригадує Іван події, коли йому самому було всього 17-ть. – Одразу нас привели до підлітків. Але вони поставилися до гостей вороже. Дехто говорив до нас нецензурними словами. Спершу це стало для мене потрясінням. Як же так: я до них і відкритим серцем, а вони до мене – з матюками. Та потім поставив себе на місце цих дівчат та хлопців – і зрозумів: це обставини змусили озлобитися на світ, а в душі ці діти добрі та спраглі любові.

Відтоді Іван Гуреєв разом із братом почали регулярно відвідувати Будинок дитини. З кожним новим візитом серця сиріт усе більше танули. І врешті-решт юні волонтери та їхні підопічні-підлітки знайшли спільну мову.

– А от із маленькими вихованцями ми подружилися з першої зустрічі, – продовжує Іван. – Хоча ми, студенти, самі ще були майже дітьми, та для сиріт віком три-сім років здавалися дорослими дядьками. І дітки обіймали нас, тулилися. А один хлопчик узяв мене за руку, пронизливо подивився в очі запитав: «А ти станеш моїм татом?» Знаєте, тоді я просто не міг стримати сліз…

Історії волонтера Івана Гуреєва

Коли тата забрала війна

Із часом Іван Гуреєв із однодумцями розширили коло людей, яким почали допомагати. За співпраці з волонтером Русланом Теліпським узяли під опіку дітей небесного батальйону – тих, у яких війна забрала тата. Стали допомагати сім’ям, які з інших причин опинилися в скрутних життєвих обставинах.

– Діти, в яких на війні загинув тато (їх на Волині майже 260), – це не «колючі» вихованці сиротинців. Вони не озлоблені на світ. Вони не вбачають ворога у людях, які мають повноцінні сім’ї. Але ці діти не мають чим заповнити порожнечу, яка утворилася після втрати батька, – пояснює Іван. – Ось чому Руслан Теліпський ініціює, а ми долучаємося до того, аби хоча б раз на місяць зібрати цих діток на спільні зустрічі, розваги. Хто живе ближче до Луцька – той приїздить. Кому проблематично дістатися до обласного центру – з тими ми спілкуємося на відстані, передаємо гостинці. Тобто робимо все, аби наповнити радістю дитячі серця, зранені болем утрати.

Побачили людей і втекли до лісу

А от допомога сім’ям, у яких життям керує горілка, – це взагалі окрема тема, зізнається Іван Гуреєв:

– На початках я не являв реальних масштабів цієї проблеми. А от коли почав їздити Волинню – жахнувся. Бо, мабуть, немає в нас такого села, де б не було хоча б однієї проблемної родини – такої, де мама з татом п’ють, б’ються, а діти кинуті на самовиживання.

Не називаючи конкретних сіл, волонтер розповідає про сім’ї, де діти не мають що їсти, доношують чужий одяг, а від побоїв п’яних батьків ховаються по сусідах, де й ночують.

– Кілька місяців тому ми отримали прохання від жителів Шацької громади. Люди розповіли про багатодітну сім’ю, яка на хуторі в лісі живе в напіврозваленій хатині. Цей будинок сім’ї надала громада. Але батьки й не думають привести хату до ладу. Бо тато, що заробить чи вкраде – те проп’є. Мати цілими днями сидить у телефоні. Ні городу, ні худоби. Діти голодні, обірвані. Коли ми по суцільному бездоріжжю дісталися до цього будинку, то діти кинулися в ліс, а мати стала нас виганяти. Лише коли ми почали діставати з буса коробки з їжею, старший хлопчик почав брати у нас гостинці і роздавати молодшим братам і сестрам. Деякі з фруктів ці діти бачили вперше, тож крутили в руках і не знали, що робити. А коли ми прощалися і запитали, що привезти наступного разу, то діти попросили… ні, не телефон чи новий одяг – попросили привезти багато гречки та рису.

От тільки чи змінюється з часом життя в таких сім’ях, в яких мама і тато залежні від алкоголю? Чи допомога волонтерів спонукає таких батьків узятися за голову і перестати пиячити?

– На жаль, мені такі випадки не відомі. Тому ми ставимо собі за мету не стільки змінювати батьків, скільки допомагати дітям, які безвинно голодують, мерзнуть і живуть у повній антисанітарії. А батьків стимулюємо бодай щось робити для покращення життя дітей, – пояснює Іван. – От у Торчинській громаді (це неподалік Луцька) привезли неблагополучній сім’ї фарбу, шпалери, клей і сказали батькам: «У вас є два тижні, щоб навести порядок у хаті. Якщо не зробите цього – більше допомоги від нас не чекайте». Результатів іще немає, але я готовий до всякого. Бо були випадки, коли батьки з дітьми дійсно ставали до роботи, облаштовували своє житло і в нас, волонтерів, душа раділа під час чергового візиту побачити зміни на краще. Але були й випадки, що ми заходимо в дім, а там – голодні діти, обідрані стіни, а батьки валяються п’яні, бо продали все, що ми привезли для ремонту, і пустили гроші на горілку.

Але завершити розмову хотілося б чимось хорошим. Тим паче, що його, зізнається Іван Гуреєв, теж немало.

– Дуже часто ми включаємося в роботу, коли в котроїсь із сімей згоріла хата. І ви знаєте, душа радіє від того, скільки людей відгукується на чужу біду: хтось допомагає власними руками, хтось пересилає гроші, хтось передає речі першої необхідності. От зараз опікуємося сім’єю, яка втратила житло, а чоловіка ще й звільнили з роботи. Дякуючи небайдужим людям, вдалося підшукати цій сім’ї хату в селі Ковельського району. Тамтешній фермер узяв чоловіка на роботу. Мешканці села допомогли обзавестися домашньою живністю. І наразі в сім’ї все складається чудово, – ділиться Іван. – Позитиву додає й допомога сім’ям, де трагічно загинули чи померли обоє батьків, а діти залишилися з бабусею-дідусем. Ці діти забезпечені всім необхідним у побутовому плані, але їм бракує спілкування з людьми віку їхніх батьків. Тож, аби витягнути таких сиріт із депресії, ми їх забираємо на вихідні в якісь розважальні центри, і там в атмосфері радості та позитиву ці діти забувають про своє горе. Навіть після повернення додому вони вже не настільки зневірені, а з думками про хороше чекають нової поїздки до міста.

Всі ці історії, каже 20-річний волонтер, додають наснаги та вселяють віру, що добро перемагає. Головне – дарувати попри всі «але».

Якщо хтось із вас, дорогі читачі, хоче допомогти людям у біді, телефонуйте до Івана на номер 066 146 96 55 або у фейсбуці долучається до спільноті «Волонтери Волині з добром у серці».

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, Волинь, волонтери, війна з Росією, війна на сході україни
В тему