В буремний для України час чимало патріотів, не вагаючись ні миті, стали на захист Батьківщини. Серед них – і Дмитро та Наталія Кирилові – подружжя військовослужбовців зенітної ракетної бригади імені гетьмана Пилипа Орлика.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Я родом із Первомайська, – розповідає пан Дмитро. – Після строкової служби закінчив школу прапорщиків. В армії вже 27 років. Дружина на службі Батьківщини 19 років. В цьому році вона закінчила Харківський національний університет Повітряних сил. Ми з дружиною з дитинства мріяли стояти на захисті України, бо наші дідусі захищали Україну від нацистів, а батьки – професійні військові. До речі, син, якому 17 років, також мріє про кар’єру військового і стане четвертим поколінням військової династії.
Перший раз чоловік потрапив у зону АТО у вересні 2014 року. Служив на посаді техніка ракетно-зенітного взводу.
– В мої обов’язки входило приведення ракет до стану повної готовності до запуску, – ділиться спогадами. – Тоді від окупантів якраз звільнили Маріуполь. Це був вкрай непростий період: не вистачало засобів індивідуального захисту, одягу, взуття і харчів. Волонтери забезпечували усім необхідним і дуже підтримували морально. Пригадую, привозили пачки листів з усієї країни. І читати написані дітьми листи, дивитися на їхні малюнки було неможливо без сліз. Одного разу отримали такий щемливий лист, що вирішили відписати, і пообіцяли обов’язково перемогти ворога.
Військовослужбовець каже, що ніколи не забуде, як люди зустрічали частину, яка із зони АТО поверталась до Первомайська. Присутні кричали «Слава Україні», «Ми вас любимо», «Дякуємо за мир». Тримали плакати зі словами подяки. А ще – різнобарвні повітряні кульки, букети квітів, прапори. Люди тоді дуже підтримували військових і матеріально, і морально.
– За ці роки пережито і побачено дуже багато, – підтверджує пані Наталія, дружина Дмитра. – Але я радію, що в ці важкі для нашої Батьківщини часи можу стояти на її захисті. Нерідко можна почути – мовляв, жінці не місце на війні. Проте ми здатні виконувати ту саму роботу, що й чоловіки: стріляти, вартувати. А коли чоловіки просять домашніх смаколиків, то готуємо ті ж вареники, голубці. Звісно, дуже важко усвідомлювати, що в твоїй рідній країні – війна, бачити, як гинуть люди. Однак ми повинні гуртуватися і разом йти до перемоги. І я, і мій чоловік, і наші побратими так мріємо про той день, коли в Україні закінчиться війна!
Найважче, за словами жінки, – це розлука з дітьми і батьками. І водночас радісно відчувати, що десь там, вдома, за тебе моляться батьки, турбуються діти.
– Від цього стає так добре на душі, – каже військова. – Особливо це відчувала в зоні АТО. Однак на війні – це лише втрати і біль. Бувають і курйозні історії. Приміром, під час обстрілу вороги вбили самку дикого кабана. І малюка взяли до себе військові. Годували його, доглядали, і дуже швидко він перетворився на чималу тварину, яка була дуже прив’язана до своїх рятівників. Коли ж колона отримала наказ вирушати далі – кабанчик не захотів лишатися і побіг за колоною. І тоді було прийнято рішення забрати його з собою. Відтак перевезли кабанчика на мирну територію і віддали селянам, які за ним доглядають. Так само забирали з собою собачок і котиків, які через війну залишилися без господарів. Годували, при потребі лікували, а тоді шукали тваринам нових господарів.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
