Люди

Олег Батюк: «Сімейні цінності – запорука професійного успіху»

Олег Батюк: «Сімейні цінності – запорука професійного успіху»

Олег Батюк завжди вважав сім’ю фундаментом для формування особистісних моральних цінностей та професійних засад. Батьки, дружина, діти були та залишаються людьми, які підтримують, підказують, мотивують. Яким чином налагодити діалог поколінь? У чому секрет професійного успіху? Та за якими принципами будувати стосунки з людьми? Про це й не тільки – в розмові з президентом ГО «Міжнародна фундація науковців та освітян», кандидатом юридичних наук, доцент, професором, членом-кореспондентом Національної Академії наук вищої освіти України Олегом Батюком.

– Олеже Володимировичу, основи формування особистості закладаються ще в дитинстві. Що заклали вам батьки у фундамент професійного росту?

– Я ріс у сім’ї, де тато – військовий, а мама – державний службовець. Тому в нас усе було, як я жартую, за статутом. Але батьки виховували мене в демократичному стилі, давали можливість розвиватися, не заставляли, а пропонували. І саме так я виховую вже власних сина та доньку.

– Що для майбутнього професійного успіху Ви отримали під час навчання у Львівському військовому ліцеї?

– Знову ж таки я дякую батькам за те, що дозволили мені, єдиній у сім’ї дитині, з 14 років залишити рідний дім і пройти «школу життя» в суворовському (як тоді називали) училищі. Адже саме там я навчився самодисципліни. Відтоді й дотепер у мене на першому місці «треба» й лише на другому – «хочу» або «не хочу». І саме це правило допомагає досягати мені тих цілей, які перед собою ставлю.

– Далі у Вас був стрімкий ріст – Академія внутрішніх справ, аспірантура ВНУ імені Лесі Українки, викладання на кафедрі кримінального права ВНУ.

– Ріст був. Але я б назвав його не стрімким, а поетапним, наполегливим, із подоланням труднощів. Але кожну перешкоду я вважаю плюсом. Бо вона змушує вийти із зони комфорту й активізувати свій потенціал.

На якому з етапів свого життя Ви зрозуміли, що навчання і професійний ріст – це добре, але без сім’ї все воно втрачає сенс?

– Я це збагнув, коли навчався в аспірантурі. Саме тоді в бібліотеці познайомився з молодою красивою співробітницею Світланою. Відразу в нас виникла іскра симпатії. Ми почали постійно допомагали одне одному в навчанні. Адже моя майбутня обраниця заочно навчалася в аспірантурі в Києві. А згодом п’ятирічні стосунки увінчалися успішним шлюбом.

Фактично освіта допомогла Вам знайти свою долю! А який вплив на Ваш саморозвиток мала сім’я?

– Спочатку батьки, а тепер – ще й дружина та діти були і лишаються опорою, а також стимулом розвиватися далі. Коли я завершив роботу у ВНУ та переїхав до міста Любліна працювати в Інституті науково-дослідному Люблінського науково-технічного парку, дружина, яка лишилася з дітьми в Луцьку, не те що не перечила – підтримувала й допомагала. Зі мною разом вона їздила до Польщі, аби також розвиватися (адже працювала на той час доцентом кафедри соціальної педагогіки ВНУ імені Лесі Українки).

Чи відіграла дружина певну роль у появі ГО «Міжнародна фундація науковців та освітян», яку Ви ось уже три роки успішно очолюєте?

– Ідея створити цю громадську організацію виникла, коли ми з дружиною та нашою університетською коліжанкою сиділи в нас удома. «Дівчата, – кажу, – є ідея!» Виклав свої міркування. І того ж дня ми домовилися, що станемо співзасновниками Міжнародної фундації.

Крім того, на етапі розвитку громадської організації саме дружина наштовхнула мене на думку влітку 2019-го запровадити дистанційне навчання науковців та освітян (і що то був крок на випередження, довели карантинні обмеження), чим скористалося вже понад вісім тисяч освітян та науковців з усієї України, про що отримали відповідний сертифікат.

Вашому синові 15, доньці 13 років. Діти допомагають Вам розвиватися як педагогу?

– Завдяки спілкуванню із сином я зрозумів, що успішний викладач той, який розуміє коло інтересів своїх студентів, для якого не чужий молодіжний сленг.

А завдяки доньці збагнув, що потрібно мати індивідуальний підхід до кожного студента, поважати його позицію та вибудовувати діалог не за розмежуванням «я професор, ти студент», а за партнерськими відносинами, де викладач готовий поділитися своїм досвідом, а студент – з цікавістю цей досвід перейняти.

– Якщо порівняти систему освіти країн ЄС та України, які, на Вашу думку, маємо переваги, а що варто було б видозмінити?

– Великим плюсом я вважаю обов’язкове відвідування студентами занять. У Європі ти хочеш – ходиш, не хочеш – не ходиш: головне, аби потім склав іспит. Тобто, ставиться акцент на самоосвіті. В Україні ж студента дисциплінують ходити на заняття. Особливо це потрібно на першому-другому курсах, коли людина ще не йде працювати за фахом. Адже після школи (у 17 – 18 років) особистість іще не сформована, вона не має чіткого бачення, як будувати майбутнє, який підхід до навчання застосовувати. А от уже методика засвоєння знань – це особисте рішення студента: чи він записує в зошит, чи вмикає диктофон, чи розраховує лише на запам’ятовування. У будь-якому випадку частина знань, отриманих на занятті, студентові відкладеться.

– Та що робити, коли студент фізично присутній на парі, а думками десь літає?

– Це вже клопіт викладача – подавати матеріал так, аби зацікавити молоде покоління. Якщо лектор стоїть за кафедрою і монотонно читає інформацію з конспекту, то така лекція дає снодійний ефект. А якщо ти ходиш поміж рядами, у ході розмови то даєш завдання загуглити якусь інформацію, то провокуєш студентів до дискусії, виникає живий діалог. Ось чому в мене, наприклад, студенти завжди активні.

От Ви й дали відповідь на запитання щодо мінусів освітньої системи в України.

– Так, у нас досі лишаються стереотипи радянської доби щодо методики викладання. Змін, на мою думку, потребує і Болонська система оцінювання, від якої відмовилися більшість університетів Європи. Бо заставляти студента відповідати на парах, аби заробити мінімально необхідні бали, вважаю неправильним.  

– Чим, на Вашу думку, мотивувати дітей та молодь хотіти навчатися?

– Мотивувати їх повинно саме життя. У тій самій Республіці Польщі, наприклад, невеликий відсоток школярів, які зі здобуттям середньої освіти вирішують одразу вступати до вишу. Натомість дуже високий поріг абітурієнтів віком 20 – 22 роки. Зазвичай вони обирають заочну форму навчання, аби отримати більше теоретичних знань для покращення того фаху, за яким уже працюють. От і вам і мотивація.

– А що робити зі школярами?

– Мотивувати їх можуть батьки. Тобто ми знову повертаємося до сімейних цінностей. Якщо тато з мамою бажають своїм дітям добра, вони повинні докласти максимум зусиль, аби дитина добре склала ЗНО, аби здобула перспективний фах. І йдеться не тільки й не стільки про вищу освіту. Адже ринок праці сьогодні гостро потребує фахівців робітничих напрямків, рівень оплати яких, зауважте, значно вищий, ніж у тих самих лікарів або вчителів.

– У жовтні – день освітянина. Що побажаєте рідним, друзям, колегам?

– Своїй дружині, яка є для мене і близькою людиною, і вірним другом, і мудрою колегою (адже працює завідувачкою кафедри соціальної роботи та педагогіки вищої школи ВНУ імені Лесі Українки), а також усім колегам, в тому числі членам Міжнародної фундації науковців та освітян (а це вчителі, доценти, професори різних навчальних закладів України), я бажаю насамперед здоров’я: як психологічного, так і фізичного. Хочу, аби в їхнім сім’ях панували мир, любов, злагода. А ще зичу добробуту. Бо хоча оплата праці освітян та науковців в Україні невисока, втім членам нашої Фундації ми допомагаємо улюблену справу зробити ще й гонорари виплачуємо.

– І Вас вітаю із професійним святом та зичу всіх гараздів!

Щиро дякую за привітання.

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: освіта, Україна
В тему

Останні матеріали