До того, як піти на війну, Тетяна Науменко мала для щастя все: сина й чоловіка, квартиру в Києві і будинок неподалік столиці, авто і престижну роботу. Проте ген свободолюбства, який передався від діда, змусив жінку лишити все і взятися до боротьби з московським окупантом. А долати біль і труднощі допомагала Тетяні глибока віра в Бога.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– У місті Ізюм, що неподалік кордону із Донеччиною, є церква, де мироточать ікони. Один зі священників, який підтримував українських військових, привів до тих ікон і розповів про Божі дива. А капелани з донецького міста Слов’янська допомагали організовувати для військових виїзди на святі міста до Свято-Успенської Святогірської лаври. Ці «екскурсії» не дуже радували місцевих козачків із лаври. Але для військових такі поїздки були необхідні, щоб хоч на день змінити картинку перед очима: війну – на відносний мир, біль – на духовність, розпач – на віру. І настав той час, коли я взнала: всупереч прогнозам лікарів про можливе безпліддя, в мене під серцем зародилося нове життя… Не в той час, не в тому місці, не в тих обставинах, як просила. Але така була воля Божа, і для мене це стало справжнім дивом!..
Вагітною виконувала бойові завдання
Відразу Тетяна не могла повірити, що таке взагалі можливо. А коли на УЗД вперше почула серцебиття, сльози щастя полились під той легенький стукіт дитячого серденька. І жінка промовила: «Дякую, Господи!»
– Я дуже боялась, що в умовах бойових дій не зможу виносити дитину. Бо майже в усіх жінок запалення, цистити, проблеми з нирками. Та й на війні ти не дівчина, не жінка, не вагітна, а боєць, офіцер, який має виконувати свої функціональні обов’язки та всі бойові доручення. І розраховувати, що з тобою як вагітною будуть «няшитись», марно. Через це, коли там дівчата дізнаються про вагітність, більшість ідуть на аборт, – не приховує Тетяна Науменко. – Мені теж потрібно було забезпечити виконання бойового замислу, який так потрібен був моєму і сусіднім підрозділам для недопущення прориву ворогом нашої лінії оборони. Однак про аборт у мене ні мови, ні навіть думки не виникало. Я носила під серцем дитятко, розмовляла з ним, роз’яснювала, щоб не боялося, і співала йому, коли самій було дуже страшно. А Бог не полишав своєї опіки і любові до мене.
Те бойове завдання, яке надійшло, Таня та її підрозділ виконали. Командування, побратими і посестри з батальйону підтримували жінку. Хоча виникали й погані ситуації. Так, на 8 Березня Тані отруїли вівчарку Муху та її п’ять цуциків. Муха вижила, її діти – ні. Але Таня впоралася з емоціями. Дочекалася, доки її підрозділ вийде на полігон, облаштується. А далі Бог розпорядився, що через тиждень Таня народила донечку.
Після 15 років шлюбу стали чужими
– Ще 2017 року, після одного сімейного застілля, я почула від мого чоловіка та його родини дуже принизливі слова про себе та про військо загалом. Була шокована від почутого. Запропонувала розлучитись. Але розлучатися чоловік тоді не хотів. Як не хотів ні усиновлених дітей зі Сходу, ні моїх вівчарок. Жодного слова розуміння і підтримки. Тоді я поверталася з дому на війну і всю дорогу плакала. В ті миті я відчула, як це – коли болить душа. Зрозуміла, чому військові божеволіли після скандалів із рідними. У мене рвалося те сокровенне, що любила понад усе, заради чого ризикувала життям… Я зрозуміла, що душа у тих, хто був на війні, і тих, хто її не бачив, абсолютно різна. ЦІННОСТІ змінилися лише в тих, хто воював. А хто відкупився чи не бачив у війні великої проблеми, у них домінантою життя так і лишилися статки й статуси. Це відкриття стало для мене емоційним шоком. Тоді своїм болем я поділилася зі священником, якому довіряла. Він запросив до церкви, підвів до ікони і сказав: «Розкажи все – і, повір, Бог усе вправить». Так і зробила. А коли появилася донечка, я вже точно знала: з дитиною в Києві мене не чекають, і, як виявилось незабаром, я навіть не зможу ні на що претендувати після 15 років шлюбу.
Чоловік не простив Тетяні, що 2014-го вона без дозволу брала його позашляховик, аби завезти на фронт допомогу. Не простив, що розбила це авто, коли 2015-го під Маріуполем злетіла з дороги в кювет. Він без відома Тані продав навіть той автомобіль, який подарував колись за те, що народила йому сина. Будинок, у якому мешкало подружжя, був оформлений на свекруху, тож меблі й побутова техніка, придбані коштом Тані, теж не належали вже їй. Танині речі опинилися у сміттєвих пакетах та були викинуті в гараж.
– А найстрашніше, що нашому синові наговорили про мене купу лайна, що він в усе повірив і вирішив залишитися з батьком… – продовжує Тетяна. – То був найважчий удар. Литовська родина (звідки коріння мого батька) знала про моє життя і про ситуацію. Вони попросили мене не зірвати нервів, не воювати за лахи, зберегти себе, відновитись, стати на ноги і почати все з нуля. А для того запропонували переїхати до них хоча б тимчасово.
З дитям на руках лишилася воювати
Коли командир батальйону, в якому служила Таня, дізнався, що його заступниця мусить виїжджати за кордон (хоча дуже не хотіла покидати сина й Україну), то запропонував залишитися в баті і спробувати повернутися на службу навіть із дитям. Тим паче, що підрозділ мав базуватися не в лісі, а у прифронтовому селі.
Ось так, як колись у Литві її бабуся з дідусем, Тетяна з дитям на руках лишилася воювати з московським окупантом.
Одночасно бути і мамою, і військовослужбовцем було непросто. Та й дитині не місце на фронті. Особливо коли в прифронтових містечках є ворожі посіпаки і малеча стає найвразливішим місцем для мами-офіцера.
– Того літа провідати нас приїхали на фронт міський голова Львова Андрій Садовий із дружиною Катериною, – продовжує Тетяна. – Там і почалися наші перші розмови про цивільне життя для маленької, а для мене – про продовження боротьби з москалем, тільки не на передовій, а у військово-цивільному напрямку.
Усі наші випробування – це підказки згори
У серпні 2020 року Тетяна таки переїхала до Львова. Але не сама і не лише з донькою. Поруч із нею вже був чоловік, із яким вона разом пройшла за п’ять років війни всі кола пекла. Вони з перших днів знайомства підтримували одне одного, по-справжньому піклувалися за свій підрозділ. І тепер ці двоє людей, в кожного з яких була своя особиста трагедія, стали парою.
Тетяну запросили на посаду радника львівського міського голови з питань військово-цивільного співробітництва. Попереду, каже жінка, непроста робота, адаптація. Та кожен свій день Таня починає та завершує молитвою і словами подяки Богу, що укріпив у вірі, дав сили продовжити справи дорогих людей, які віддали життя за Україну. Таня дякує, що Бог не дав утратити віру в добро і дива. Дякує, бо має можливість показати іншим дівчатам, що всі матеріальні блага чи найважчі випробування зводяться до нуля, коли йдеться про збереження нового життя.
– Озираючись на своє минуле, я не сумніваюся, – каже жінка, – що свій шлях людина обирає сама, але під опікою Божою. І якщо на дорозі під назвою ЖИТТЯ нам випадають тяжкі випробування, то тільки задля того, аби підказати нам правильний напрям, побачити любов та добро і прийти до Божого світла – справжнього і величного…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
