У Нововолинську, місті Волинської області, мало людей, які не знають цієї жінки з коротенькими ніжками та зі зростом менше від метра. Вона вправно долає перепони за допомогою дитячого триколісного велосипедика і навіть зуміла відвідати десятки країн світу. Адже по життю вважає себе переможницею...
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Народилася Лариса Євгеніївна в Нововолинську. Медики виявили в дівчинки генне захворювання, яке характеризується підвищеною ламкістю кісток. Але наперекір долі та першій групі інвалідності, Лариса успішно закінчила звичайну школу. Потім – Луцький філіал Рівненського торгово-кооперативного технікуму, де вивчилася на бухгалтера. Працювала в Нововолинському електромеханічному технікумі, доки там виплачували зарплату. А згодом торгувала на базарі речами, по які їздила у Хмельницький, Чернівці, Одесу, Польщу…
Другою сходинкою на цьому шляху для неї став Вищий столичний інститут розвитку людини, потім – школа тренерів і курси коучингу, а згодом – Київська академія справжнього успіху Ніколаєва-Латонського за програмою коучів і спікерів «Платинова група». Завдяки цьому в Лариси з’явилася можливість не лише непогано заробляти на життя, допомагаючи клієнтам віднайти їхні приховані таланти й досягти успіху в бізнесі, а й чудово відпочивати, подорожуючи континентами.
– Мене запрошують виступати з тренінгами не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Чехія, Таїланд, Америка, Монако – лише декілька з майже сорока країн, в яких я встигла побувати, відвідала майже двісті міст. Багато часу також приділяю роботі в місцевому осередку Спільної служби України, де очолюю клуб «Берегиня», який об’єднав понад 30 жінок із інвалідністю, – розповідає моя співрозмовниця. – Батьки чомусь забувають, що вони не вічні, вважають, що головне – дитину з вадами здоров’я нагодувати, вдягнути та пролікувати. Насправді ж таким дітям найбільше потрібна психологічна підготовка, щоб вони почувалися повноцінними в суспільстві. Хоча, звичайно, і без першого не обійтись.
У Лариси Шиманської і справді є чого повчитись, надто ж коли доводиться розмовляти із замкнутими людьми. Та відновити сили їй допомагають друзі та відпочинок на природі, особливо в Карпатах.
– Багато хто із людей з обмеженими можливостями, зокрема візочники, змушені сидіти в чотирьох стінах через відсутність спеціальних ліфтів, пандусів у будинках та установах, а також сторонньої допомоги. Не менш серйозною перепоною для таких людей є психологічний бар’єр. Вони не хочуть ставати об’єктом надмірної уваги з боку оточення, а інколи й насмішки. Ще одна проблема – фінанси, бо навіть здоровому важко прожити на 1,5 – 2 тисячі. Все це я відчула на собі ще в дитинстві, коли бачила, як бігають і веселяться інші діти. І тому я поставила перед собою мету – стати такою, як усі. Це було нелегко, але я зрозуміла: ніщо не приходить до нас саме собою. Щоб досягти чогось у житті, мало мріяти про кращі часи або ще гірше – скиглити й жаліти себе. Треба діяти. Я вийшла на вулицю, стала зустрічатися з людьми, шукати однодумців, учитися.
Це дало результат: я задоволена власним життям, вважаю себе щасливою та успішною, можу дозволити собі відпочинок в екзотичній країні. Усі чомусь думають, що на це потрібні великі гроші. Та я переконалася: якщо ти чогось прагнеш і шукаєш, як краще втілити задум у реальність, кошти знайдуться. У мене великі сподівання на майбутнє: хочу створити в Нововолинську центр реабілітації для людей з обмеженими можливостями з усієї України, щоб ці люди почувалися повноправними членами суспільства, реалізували власні здібності, й отримувати від того максимальне задоволення. Я також розробила власний сайт в інтернеті, куди записую свої думки, історію свого життя, спогади про країни, в яких побувала. Одне слово, живу повноцінним життям. Іншої долі для себе зараз просто не бажаю.
Валентина Савчук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
