Про жорстокість 90-тих та хитрощі при розкритті злочинів, — інтерв'ю з ветераном волинської міліції

Перш ніж потрапити в органи внутрішніх справ, Олександр Кирилюк мріяв про погони військового, працював на взуттєвій фабриці й будівництві. Втім, у часи перебудови армія розвалювалася, підприємства закривалися.

Тож коли Олександрові запропонували піти в міліцію, чоловік після коротких роздумів погодився і, як показало життя, зробив правильний вибір.

«Сахарнику» цілили по ногах, а його дружині хотіли відрізати груди

– Ще під час навчання у Львівському інституті внутрішніх справ, коли проходив практику в Луцьку, тодішній начальник управління карного розшуку області Григорій Григорович Ліпич запросив на роботу. Тож як тільки я отримав диплом, одразу був прикомандирований у карний розшук Завокзального райвідділу міліції міста Луцька, – розповідає Олександр Васильович про те, як 1994-го прийшов лейтенантом в управління МВСУ у Волинській області. – Цей райвідділ, куди входили 33-й і 40-й мікрорайони та проспект Відродження, вважався найбільш криміногенним.

Тут постійно ставалися крадіжки, бійки, грабежі, хуліганські розбірки. Найбільш «гарячою» точкою вважалися бар «Оріон» і нічний клуб, який у народі називали «Шайба». А у сквері за РАЦСом злочинці любили нападати на перехожих: наприкінці місяця забирали зарплату (особливо чатували на п’яних), узимку здирали норкові та лисячі шапки.

Оскільки початок служби Олександра Кирилюка припав на «лихі 90-ті», то не раз йому з колегами доводилося «приструнювати» бандитські угруповання.

– Досі в людей на слуху банда «Стукана». А чого варті кримінальні авторитети на псевдо «Дєд» і «Дьома», які вчиняли розбійні напади на митників, валютників, обкрадали магазини, квартири, АЗС. Одного разу вони вирішили трусонути «Сахарника» (бізнесмена із прилуцького села Липини). Щоб отримати гроші, стріляли підприємцеві по ногах, а його дружині хотіли відрізати груди. Дійшло до того, що ці кримінальники перегризлися вже й між собою і, щоб розподілити сфери впливу, пішли зі зброєю один на одного.

Та міліція Луцька спрацювала на випередження: посадила декількох бандитів із кожної банди, хто лишився на свободі, «заліг на дно», але і їх ми затримали. І так ми довели кримінальникам, що в Луцьку вони не будуть «заправляти», – пригадує Олександр Васильович.

Застрелили навіть вагітну, яка на колінах благала пощади

Дуже поширеними в ті часи були злочини, які вчинялися на автошляхах державного значення із застосуванням так званих їжаків. А щоб люди нічого не запідозрили, нападники іноді навіть перевдягалися у правоохоронців.

– На дорозі між Маневичами й Ковелем жертвою дорожніх бандитів стало відразу троє людей: чоловік, дружина та їхня сусідка. Люди їхали за покупками до Польщі, на прохання незнайомців зупинилися, а ті їх усіх спершу катували в лісі, а потім по-звірячому вбили з рушниці. Не пошкодували навіть вагітну, яка на колінах благала не позбавляти життя.

Тоді вичислити нелюдів допоміг шматочок металу посеред трави, який відпав від рушниці зловмисників. Спершу фахівці карного розшуку вирахували власника зброї, а потім затримали і його подільників.

– А от коли ми виходили на слід банди «Хом’яка», котра на Волині викрадала худобу, в нас узагалі склалася майже анекдотична ситуація! – не стримує усмішки оповідач. – Це було в Турійському районі: на окраїні лісового масиву було виявлено залишки вкраденого коня. Ми стали прочісувати довколишню територію. В гущавині прилеглого лісу помітили купку свіжих людських екскрементів, а один із наших співробітників не полінувався підняти папірець, який лежав поруч із купкою і яким, вочевидь, підтерся ймовірний злочинець.

Долаючи відразу, міліціонер тоді розгорнув папір. Це виявився чек із банкомату, що свідчив: днем раніше власник чеку зняв готівку в Луцьку. В оперів одразу виникла підозра: які справи підштовхнули людину здолати стільки кілометрів від обласного центру й опинитися серед непролазних хащ у лісі?! Ну, а оскільки в чекові містилися й інші необхідні дані, то оперативники швидко вийшли на слід злочинців.

А ще один курйозний випадок, пов’язаний із нуждою, не лише вивів на банду дорожніх грабіжників, а й урятував життя людині та допоміг повернути викрадене авто.

– Це було літо. Я тільки поїхав із рідними у відпустку. Але за три дні телефонує начальник управління карного розшуку області Володимир Окуневич і викликає у відділок, – продовжує Олександр Кирилюк. – Виявилося, на під’їзді до Луцька фуру, обладнану морозильною установкою, зупинили люди в міліцейській формі. Щойно сівши до кабіни, вони приставили до водія пістолет, скрутили, зв’язали та повезли до Львова. Нападники планували продати авто, яке вартувало тисяч 30 доларів, а водія – вбити і втопити в болоті. «На дно» зловмисники залягли у львівській квартирі на першому поверсі, а водія запроторили в яму під балконом. В якийсь період водієві настільки приспічило, що він з усіх сил став стукати в люк, що закривав вихід із ями, врешті підняв цю металеву перепону, побачив, що нападники п’яні сплять безпробудно, вискочив через балконну раму (при цьому запам’ятав, що вона була зроблена з вікон тролейбуса).

І саме такий щасливий збіг обставин допоміг нам за лічені дні затримати злочинців та навіть виявити фуру, яку вони сховали на Тернопільщині і не встигли перефарбувати.

На вбивцю вказала шкіряна куртка

Втім, далеко не всі злочини закінчувалися подібним «хепіендом». І згадуючи деякі з них, Олександр Кирилюк досі не може стримати емоцій.

– Хоча кажуть, що сьогоднішній світ жорстокий, але й у ті часи ставалися криваві розправи. Особисто я з колегою Олександром Кардашем розслідували вбивство молодої дівчини в гуртожитку на вулиці Клима Савура. Знайшли вбивцю, провели зізнання й виявили: на його совісті – вбивство ще однієї дівчини, яка проживала на вулиці Кравчука.

Проте, – зауважує Олександр Васильович, – найбільше мене вразив злочин, коли юний лучанин вирішив обікрасти квартиру своїх знайомих підприємців.

Юнак знав, де бізнесмени зберігають гроші. Знав, коли їх не буде вдома. Єдине, чого не врахував, – наявність у квартирі маленької дочки подружжя. А вже наступного дня після вбивства він розповідав слідчому: «Я проник у квартиру. Мала вийшла мені назустріч. Упізнала. Я зрозумів: вона про все розкаже. Схопив на кухні ніж. І… перерізав їй горло… В цю мить вона так на мене дивилася. Що… Що я на все життя запам’ятаю її погляд».

– Щойно стало відомо про цей злочин, ми відразу опитали можливих свідків. Зрозуміли, що шукати треба серед людей, «вхожих» у цю сім’ю. Коли прийшли брати свідчення в цього юнака, він уже вмився, змінив одяг і виправ. Але хлопця «здала» шкіряна курточка: на її рукаві ми помітили краплі крові, здали їх на експертизу і з’ясували: це кров убитої дівчинки.

Убивця навіть після цього не хотів зізнаватися у скоєному. А тільки після розмови з тодішнім начальником карного розшуку Луцького міськвідділу Віталієм Куликом нарешті сказав правду та детально про все розповів.

Слухаючи, як Олександрові Кирилюку з колегами вдавалосяза лічені дні розкривати такі резонансні злочини, запитую: в чому секрет роботи оперативників.

– Думаю, в умінні фіксувати найменші деталі, складати їх у логічний ланцюжок, а ще – в інтуїції. Бо не раз траплялося: факти говорять одне, а інтуїція підказує інше, – зізнається Олександр Васильович. – Саме так було під розслідування вбивства пенсіонерки у волинському селі Вишнів Любомльського району. Бабуся була ветераном війни, мала велику пенсію та бойові нагороди. Ходили навіть чутки, що вона мала зв’язки з партизанським ватажком (чи-то Ковпаком, чи-то Медведєвим) і за це її в селі прозвали «Партизанка». Так-от жінку виявили вбитою в її ж хаті. Численні свідки вказали на місцевого п’яничку, який того дня заходив до «Партизанки». Але після розмови з підозрюваним я зрозумів: треба шукати далі.

І це «далі» допомогла знайти листоноша. Вона згадала, що в день убивства її перепинили на вулиці двоє чоловіків, запитали, де хата «Партизанки». На запитання «Нащо вона вам?», відповіли: «Ми електрики, будемо перевіряти лінію». І саме свідчення поштарки врятувало п’яничку від тюрми та допомогли затримати двох злочинців у мить, коли вони розпивали «на пеньку» горілку, заради якої вбили пенсіонерку.

Напав на директора автозаводу і сам прийшов із повинною

– Кримінальних історій розповідати можу дуже багато. Але один єдиний раз за всі 16 років у карному розшуку в мене стався випадок, коли злочинець сам прийшов із повинною і навіть узяв із собою речі, аби після зізнання опинитися в СІЗО, – додає Олександр Кирилюк. – У цій історії потерпілим був директор Луцького автозаводу Володимир Гунчик. Одного вечора на нього напали під під’їздом на проспекті Грушевського, де проживав керівник, ударили по голові та викрали борсетку з декількома тисячами доларів і телефон.

За такої резонансної справи піймати зухвальців доручили майоруміліції Кирилюку, який очолював карний розшук Луцька, та кращим співробітникам цього підрозділу. Вже наступного ранку після нападу оперативник на місці злочину виявив золотого хрестика, який належав пану Гунчику. І це стало хорошим знаком.

– Правда, покататися нам довелося добряче. Адже вже за годину група оперативників виїхала в напрямку Рівного. Там встановила особи грабіжників та з’ясувала, що вони за викрадені кошти придбали автомобіль та ним виїхали до Запоріжжя. Коли підозрюваних оголосили в розшук та одного з них із речовими доказами затримали в Запоріжжі, то двоєінших сховалися в Росії, – згадує оповідач. –Ачерез півроку сталося непередбачуване: проводжу я ввечері нараду, як телефонує постовий по відділку: «Товаришу майор! Вас хоче бачити такий-то».

Щойно я почув прізвище, кажу: «Клич! Хай заходить!». Адже то був один із трьох нападників, які пограбували Гунчика. Як потім зізнався грабіжник, він не захотів усе життя провести «в бігах», знав, що за явку з повинною йому пом’якшать покарання, і вперше в моїй кримінальній практиці в усьому сам зізнався.

На запитання, як грабіжники дізналися про тисячі доларів у директора автозаводу, правоохоронець пояснює:

– Чоловіки сиділи в кафе. Оцінили дорогу іномарку, на якій приїхала «жертва». А коли директор розраховувався за замовлення, помітили в барсетці великий прес грошей. Тому, – радить Олександр Кирилюк, – аби не стати жертвою грабіжників, краще не спокушати злочинців. А коли є ризик нападу, то краще поводити себе так, аби збити зловмисника з пантелику, налагодити з ним діалог. Бо дуже часто навіть декілька секунд стають доленосними.

…Ось уже 12 років Олександр Васильович – на заслуженому відпочинку. Але досвід карного розшуку досі не покидає чоловіка:

– Не раз помічав за собою: їду в транспорті і мимохіть оцінюю, чи нема серед пасажирів злодія або наркомана. Буває, спостерігаю за гуртом хлопчаків або молоді і вже бачу за їхньою поведінкою, хто в компанії лідер, хто може стати на слизьку стежину. А це означає, що карний розшук був для мене не просто роботою, а покликанням життя!...

Оксана Бубенщикова

Фото Павла Березюка

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.