Люди

Чому луцький атовець Олексій Кушнєр водить людей у гори (фото)

Чому луцький атовець Олексій Кушнєр водить людей у гори (фото)

Герой цього матеріалу фанатіє від гір та походів, крім того, він ще й водить у гори інших.

Лучанин Олексій Кушнєр відомий своєю активною громадянською позицією. У 2013-му він разом із друзями пішов на Майдан. Через рік відправився на війну. Зараз ось вже три роки Льоша є провідником в організації «Nomad», що водить в гори учасників АТО в рамках психологічної реабілітації. Нещодавно у компанії розпочали серію походів для всіх охочих. У розмові для порталу «СВОЇ» Олексій розповідає про гори, любов, війну і те, чому люди досягають вершин, а не підкорюють їх.

Розказує трохи про Nomad і те, чим займаються.

Тут треба починати з самого початку…

В 2014 році я пішов на війну, і  після повернення я шукав себе. Близько двох з половиною років тому я у фейсбуці натрапив на пост про безкоштовні походи у гори для учасників бойових дій у рамках психологічної реабілітації. Я пішов туди, і познайомився з цікавими людьми, серед яких Віталій Дячук. Він також учасник бойових дій, що брав участь у війні як доброволець у складі Правого сектору. Nomad.live – це його фірма. Я займаюся тут частиною, що передбачає безкоштовні походи для учасників бойових дій. Є кілька непублічних спонсорів, які дозволяють нам це робити. Зараз ми ще відкрили комерційні походи, і намагатимемося залучати з цього кошти для справи.

Ми почали спілкуватися, ходити разом у гори. Так склалося, що Віталій – це людина, яка дійсно закохана в гори набагато більше, ніж я. Але напрямок, яким він займається – це походи в гори за кордон. Він є першим українцем, який пройшов Великий гімалайський шлях. Це було якраз цього літа.

Оскільки він ходить в далекий закордон – Непал, Мадагаскар, Таджикистан, Словаччина – то напрямок українських Карпат, який мені цікавий, залишався не закритим. Ми з ним переговорили і домовилися, що цим напрямком займатимусь безпосередньо я.

У нас ще є окремо проект для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки. Їм важче фізично, а нам організаційно. Тому такі походи ми робимо один раз в рік. Минулого разу ходили в Грузію. Там було двоє хлопців, які втратили кінцівки на війні. Цього року ми возили їх у Словаччину. Хлопця, що втратив кінцівку на війні, хлопця, що втратив на Майдані, і дівчину, що травмувалася в автокатастрофі. Це вже інші гори, інші можливості і інші краєвиди.

Що треба вміти, аби водити людей у гори? Адже коли ти сам ідеш в похід, то відповідаєш тільки за себе. Інша справа – коли за тобою хтось іде.

Саме питання відповідальності – воно розвивається. Ти спершу ходиш у складі групи. Потім ти і сам водиш людей.

Саме так я і починав. Коли мені довірили водити оці соціальні групи, я зрозумів, що треба розширюватися, і закохувати у гори все більше людей. Багато хто може назвати це просто комерцією. Але наше головне завдання – не просто заробити гроші, а якомога більшій кількості людей показати, що таке гори. Що це не настільки небезпечно, як можна прочитати в газетах. І що з людьми, які принаймні трошки орієнтуються, і можуть показати, розказати, і правильно зреагувати в надзвичайних ситуаціях, у гори варто йти.

Гори – не чіловий відпочинок, де ти собі лежиш і насолоджуєшся світом. Гори вимагають загартованості. Чи кожен може піти з вами?

Походи розділяють на категорії: від дуже легких для людей мало тренованих, і до важчих – для тих, хто вже має якесь поняття про походи. Ми можемо запропонувати такий похід, де селимо людей у певний місцевий «готельчик», зранку виходимо, вдень гуляємо і фотографуємося, а ввечері повертаємось до готелю, і залежно від програми або там ночуємо, або вже вертаємося у Франківськ.

Ми також пропонуємо кількаденні, або навіть тижневі походи. Головне – аби люди розуміли, що перед ними стоїть.

Ми маємо вимоги стосовно одягу та мінімального спорядження. Влітку можна піти навіть в шортах. Можна, але не бажано. Бо це колючки, комахи, сонце. Не важливо, чи це зима, чи літо, але сонце – воно реально пече. Цього року в мене був такий досвід: я піднявся на гору Казбек у Грузії (5033 метри). То за чотири дні перебування там повністю обгорів. Бо чим ближче до сонця – тим воно більш агресивне.

Якщо йти в походи з наметами, то там вже перелік спорядження значно ширший.

І досвід потрібен, так?

Ми не називаємо себе гідами, бо для того потрібно мати відповідну освіту. Ми звемося провідниками. Я свою професію ще називаю «шукач пригод». І от завдання провідника – вирішувати і змінювати маршрут. Бо якщо ти йдеш і бачиш, що хтось із групи не витягує, ти не відмовляєшся від походу, а просто мусиш робити його легшим.

Якщо бачиш, що люди ідуть добре, то можна ще трохи до маршруту додати, щоб вони реально прийшли ввечері, поїли і відкинулися в наметі та відключилися із задоволеними обличчями.

Наскільки добре ти вже знаєш українські Карпати?

Я ходжу в походи близько трьох років. Кожного року це 10+ походів. Я здебільшого ходжу взимку. Можливо, це наслідки участі у війні, тому що я люблю людей, але не люблю, коли людей багато там, де я відпочиваю.

Тому коли ми йдемо, наприклад, на Чорногірський хребет, я йду взимку, тому що влітку це черга школярів, які стоять до вершини. І пробиватися між ними і штовхатися плечима – це трошки не наше. Є багато не менш красивих гір, які трохи нижчі, але не настільки популярні. І від того набагато шикарніші влітку.

Що для тебе було найбільшим викликом у цих походах?

Я не буду приховувати. В мене були і негативні пригоди. Два роки тому ми потрапили в шторм на Говерлі. У мого товариша почалася снігова сліпота. Була невелика, але все ж імовірність, що він міг загинути. Ми могли просто не побачити, що йому погано, тому що видимість була близько двох метрів. Він міг би там десь зірватися.

Але на щастя, справа закінчилася переляком. Я був просто у складі групи, і тоді я не приймав рішення.

Був момент, коли в минулому році ми йшли в Мармароси. Було дуже багато снігу,і маршрут, який спокійно можна пройти за 7-8 годин у легкому темпі, ми йшли два дні. Було просто важко фізіологічно. Але психологічно – група, яка сформувалася після першого дня, з ними можна було куди хочеш іти. Там були і хлопці, і дівчата, які так само мали досвід війни. Я прихильно ставлюся до таких людей, бо вони звикли переборювати труднощі.

Якщо порівнювати гори і війну, чи є в них щось спільне, як гадаєш? В плані викликів, можливостей перебороти себе, бути сміливим…

Якщо говорити про війну, то кожен переживає її по-своєму. Я налаштувався так, що це треба зробити, бо це мій обов’язок, як громадянина. А щодо поганих речей, які були на війні, мозок так працював, що я думав: погане може статися, але тільки не зі мною. Мозок починає реагувати, як на комп’ютерну гру. Скрізь щось розривається, когось поруч поранили, і все таке… І ти проходиш це, наче комп’ютерну місію. Потім приїздиш додому, кладеш руку на чоло, і думаєш: «Мама побачила б – то вбила би».

З горами все набагато простіше. Кожен тут хоче досягати якихось вершин. Ми не підкорюємо вершини, бо це звучить дуже неправильно. Гори вічні, а ми швидкоплинні. У кожного з нас є якісь межі і власні «я не можу». Коли ти йдеш, і тобі важко, і ти вже готовий зупинитися, настає момент, коли ти себе переборюєш, піднімаєшся вище, дивишся, наскільки гарна наша країна, і просто видихаєш.

Чим ти займався до того, як піти на війну?

Я свого часу закінчив медичне училище,  попрацював за спеціальністю. Потім пішов на строкову службу. Як повернувся, то вже не хотів іти в медицину. У мене як у молодшого медичного працівника практично не було перспектив, і робота була далеко від цивілізації. Аби влаштуватися в місті, треба було платити.

Тому я пішов працювати вантажником. П’ять років працював у торгівельній сфері. Був вантажником. Експедитором, завскладом, потім працював у спеціалізованому алкогольному магазині. Був продавцем і сомельє.

Як ти пішов на війну?

Спочатку був Майдан. Там ми з друзями сформували Волинську Січ. Вона була не чисельною, але серед нас майже всі знали одне одного з націоналістичних організацій та поїздок на фестивалі. Події лютого 2014 року були дуже трагічні для нашої сотні. В загальному у нас загинуло 5 чоловік, хоча чисельність наша загалом не перевищувала 40-ка. Були поранені друзі.

Коли почалася війна, то в мене не поставало питання, йти чи не йти. По-перше, треба було відімстити за загиблих товаришів. А ще я найстарша в сім’ї дитина. І в мене чотири сестри. Немає, кому піти замість мене. Я просто не бачив для себе іншого шляху,  і тут навіть сумнівів не було. Я не знав тільки, який це буде день і який підрозділ.

Чи можеш ти повести в гори людей,  які не люблять Україну?

Є правило «Nomad»: це в першу чергу ветеранський бізнес. Ми не водимо в гори людей, які є відвертими сепаратистами, і ми не водимо росіян. В Росію ми також не ходимо. Поки триває війна, ми не працюємо з людьми, які підтримують цей злочинний режим.

Що для тебе гори? Чим вони тебе ваблять?

Гори – це любов. А любов – поняття дуже широке. Коли ти йдеш, я не знаю, як так відбувається, але вони дають те, що ти хочеш. Деколи дають тобі гарні краєвиди, а деколи – випробування. Бо ж любов – це не тільки брати і віддавати, але часом і випробовувати.

БІЛЬШЕ ПРО ВІДОМИХ ТА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: луцьк, суспільство, Власна справа
В тему