Сім’я Тамари Сидоренко-Медведєвої завжди вирізнялася в рідному Бахмуті чіткою проукраїнською позицією. Жінка змалку носила вишиванку і нині, коли окупанти знищили її домівку, мріє повернутися в рідне місто.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Мої пращури років зо 300 мешкали в Бахмутському районі, куди переїхали зі Слобожанщини, – розповідає пані Тамара. – Коли прийшла радянська влада, моїх працьовитих і заможних предків вивезли до сибіру. Мама добре пам’ятала голод 1933 та 1947 років. Моїх батьків направили на роботу до сибіру, і мама часто розповідала, як вони з батьком мріяли про повернення додому. І як тільки батько звільнився зі служби, переїхали в Артемівськ, як тоді називали Бахмут. Я ходила в україномовний дитсадочок. У місті була лише одна україномовна школа.
Після Другої світової війни в місті катастрофічно не вистачало робітників. Тому їх із сім’ями привозили з росії. Зокрема, з комі, воронежа, інших регіонів.
– Одна сім’я приїхала в лаптях, і це в 1960-ті! – згадує жінка. – Місцевим житла не давали. А приїжджим – зразу і квартири, і кредити на зведення власних будинків. Оті нові мікрорайони називали «кацапстроєм». Нам забороняли святкувати Великдень, Різдво. росіяни часто з нас підсміювалися, називали селюками. Навіть проголошення незалежності ситуації не змінювало. Лише після Помаранчевої революції почали відкривати українські класи, чому дуже противилися росіяни. Після Революції гідності при бібліотеках стали з’являтися гуртки «Розмовляй українською». Якось ми відзначали День української хустки. Тож йду я додому, бачу, сусіди. І привіталася українською. У відповідь одна з них і каже: «Тамара, хватіт на етой казлячєй мовє разговарівать». Навіть коли телебачення стало україномовним, то вони купували собі антени і налаштовували їх на росію. Коли 2019-го треба було проголосувати про повернення місту назви Бахмут, то багато хто казав: «Раділісь в Артьомовскє і хатім жить в Артьомовскє». Вони й не цікавилися історією міста. А його заснували ще козаки. В часи УНР Бахмут був останнім містом спротиву червоній армії на Донеччині. Тож знищити спротив українців совєти прислали Артема. Після його приходу річка Сіверський Донець несла не води, а кров. Були розстріляні усі монахи в Святогірському монастирі. І на честь отого Артема назвали наше місто.
Ситуації не змінили навіть події 2014 року. Багато містян продовжували чекати на прихід росії. Щоправда, коли приїхав гіркін і сказав, що «здєсь будєт днр», то його не підтримали.
– СБУ надто толерантно поставилася до ждунів, які були за росію, – зітхає пані Тамара. – А вони нині поширюють відео про те, як їм добре в росії, і вихваляють путіна. А скільки ще таких, які тишком-нишком чекають на росію? Пам’ятаю, по сусідству жив 17-річний хлопець. Виявилося, він здавав позиції українських військових. Через його наведення загинули пів сотні наших. Ба більше, він заявив, що путін «для мєня абразец» і він хоче бути подібним на російського тирана.
Важкими є спогади про перший день повномасштабного вторгнення.
– Мій син жив у Харкові, то подзвонив і каже, що десять днів його сім’я у підвалі, бо бомблять з літаків, – розказує жінка. – Згодом у нас почалася евакуація. Ми ж сподівалися, що все минеться. Сиділи у підвалі. А коли окупанти почали дуже потужний обстріл міста, то ми із собою взяли лише наплічник, бо думали, через місяць-другий повернемося додому. Нам знайшли оселю в місті Чортків на Тернопільщині, і воно стало для нас другим домом. Нам допомагали міська влада, благодійні організації, які тут діють при храмах. Прикро, що тут дуже дорога оренда житла. Двокімнатна квартира – вісім тисяч плюс комунальні послуги. Тому син із сім’єю поїхав у Кам’янець-Подільський, а донька – в Кривому Розі. Вона розповідає, що в місті є вулиці Дзержинського, Петра великого, чути «владімірський централ». Місто часто бомблять, і, попри це, там багато хто розмовляє російською, слухають пісні окупантів. Це дуже прикро і боляче. Ми все сподівалися, що повернемося додому. Та надії нема. Бо місто слід звільнити від окупантів, тоді розмінувати, а це займе десятки років, потім відбудувати, відновити. Та щиро хочеться хоч навідати могили рідних.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
