Людмила Марфін прийшла до Бога 28 років тому. На той час вона вже була заміжня, працювала викладачкою в училищі, разом із чоловіком виховували першу дитину. У 25 років жінка вперше пішла до церкви. І відтоді й дотепер Він усюди з нею.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Із чоловіком узяли на виховання 29 діток
– 2008-го, коли меншому з п’яти наших дітей виповнилося три роки, ми з чоловіком вирішили взяти в родину дітей зі складними долями. Це були два брати-близнюки і їхня сестричка з нашої, Вінницької області, – розповіла 53-річна Людмила журналісту Дмитрові Кузубову з «Української правди».
2015-го родина з вісьмома дітьми переїхала в селище Меліоративне на Дніпропетровщині. Бо там благодійники подарували сім’ї двоповерховий будинок.
За півтора року родина взяла до себе ще 20 діток. А потім їх стало 29-ть. «Це сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. У когось тато повісився. У когось мама померла. Була дівчинка, яка пройшла через зґвалтування. Від деяких дітей відмовилися вже прийомні батьки», – згадує Людмила.
Щоб до всіх вихованців підібрати ключик, лише материнської любові було замало. Тож 2021-го Людмила пішла навчатися на капеланський факультет Київської богословської семінарії. Також закінчила курси поліцейських капеланів і займалася справами з домашнього насилля.
Бійцям дуже потрібні ліки для душі
Після повномасштабного вторгнення лишатися на Дніпропетровщині було небезпечно. Тож родина повернулася на Вінниччину. Жили в тісноті. Діти спали на землі, по чотирьох – на дивані. Уроки робили на підвіконнях.
Зараз у подружжя Марфінів неповнолітніх 11 хлопців і 7 дівчат. Хто з дітей під опікою, потреби тих фінансує держава. А хто на тимчасовому утриманні, на них грошей не виділяють. Втім подружжя навіть не думає лишати сиріт. Ба більше – активно волонтерить.
«Ми з чоловіком іще до повномасштабної війни помагали військовим. Там мене знають за позивним Віра, – розповідає жінка. – А після 24 лютого 2022-го ми з чоловіком від 12 до 19 годин були «на колесах»: возили на фронт маскувальні сітки, ліки і продукти».
Побачивши потребу лікувати душі бійців, Людмила почала проводити тренінги для подолання військовими страху і синдрому вцілілого (він наявний у тих, хто втратив близьких побратимів). Також жінка їздить по госпіталях, спілкується з пораненими та їхніми родинами. Тим часом чоловік Людмили – вчитель фізкультури на пенсії – доглядає за 18-ма неповнолітніми дітьми. Бо хоча йому непросто, але він розуміє: дружина робить богоугодну справу.
«У капеланів завдання, як і у медика. Тільки він лікує тіло, а ми – душу. Бійцеві треба допомогти по-іншому: підійти до обставин, дати розуміння, що він не самотній, – каже жінка. – Я пояснюю бійцям, що не завжди в окопі з ними буде психолог чи капелан, а от Бог із ними завжди».
Помолилися разом – і безсоння зникло
Після розмов із військовими Людмила переконалася: в окопах не буває атеїстів. У найважчі миті – надія тільки на Бога. Хоча серед болю і втрат багато хто впадає у відчай й до таких людей найважче знайти підхід і повернути їм віру.
«Я завжди прошу в Господа послати мене туди, де я найбільше потрібна. І те, як поводжуся, передається воїнам. Якщо ти сам трясешся від страху, то як допоможеш? Як доведеш, що віриш у захист Божий?» – риторично запитує капеланка.
До речі, Людмила відчуває невидимий зв’язок із бійцями. Коли над одним нависла смертельна загроза, капеланка, не знаючи, де військовий і що з ним, відчула сильний страх за його життя. Почала молитися: «Господи, захисти тіло, душу, дух!» А через два тижні зустріла того бійця, він розповів про своє диво-спасіння, і Людмила зрозуміла, звідки в неї був страх якраз два тижні тому.
«У мене було багато випадків, коли воїни не могли спати. На Миколаївщині ми розмовляли з таким, і я запитала: «Ти не проти, якщо ми з тобою разом помолимося?» Ми взялися за руки й подумки зверталися до Бога. Наступного дня я побачила цього воїна. «Ну як ти, – запитую, – спав?» А він: «Ой, так виспався!» – «То ось, – кажу, – і далі сам молися», – наводить капеланка один із випадків. – Іншого разу я приїхала під Бахмут – і ворожі обстріли припинилися. Командир каже своїм хлопцям: «Так тихо, що аж моторошно». Я посміхнулася: «Не переживайте, хлопці. Це ж нормально, що тихо, – бо я до вас приїхала, Бог оберігає!» І куди б мене Господь не посилав, я завжди відчувала Його захист».
Не забувайте бути вдячними
Допомагає Людмила Марфін і бійцям після поранень. От, до прикладу, – Руслану з Харкова, який утратив ногу на війні.
«Із ним ми познайомилися у Львові. Руслан тоді ще був без протеза. До Бога в нього трошки було ігнорування, – розповідає капеланка. – Він із хлопцями, які теж були на реабілітації, запитали, чи8 можу я помогти їм стати на ноги. А біонічні протези ж дорогі: один приблизно 70 тисяч доларів. Я відверто сказала: «Хлопці, як людина, я вам нічим не можу помогти. Але я буду молитися». І буквально через 15 днів їх сімох узяли до Вашингтону на протезування».
Після цих численних випадків Божої помочі бійцям Людмила Марфін сподівається, що військові не забудуть про Господа і все життя будуть Йому вдячні.
«У Біблії є момент, коли Бог вилікував десятьох людей від смертельної хвороби, але тільки один із них прийшов подякувати. Тому мені дуже хочеться, щоб воїни не стали тими дев’ятьма невдячними і щоб не було: «Як тривога – то до Бога, а по тривозі – то й по Бозі…»
Ніна Грицюк
Фото Каміли Янар
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
