На таке неможливо дивитися без сліз. Святковий стіл, апетитні страви, тарілки для рідних... Але на місці дорогих людей – лише записки: «брат Женя», «тато», «коханий чоловік Олександр». Усіх їх Ліля вже 22-й місяць чекає з полону. І жінці так хотілося, щоб троє найрідніших людей були поруч, що замість них жінка поклала на святковий стіл записки з іменами чоловіків.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Годинник коханого завжди тримає при собі: так легше
Чоловік Лілії Олександр і батько Геннадій пішли захищати Україну від початку повномасштабного вторгнення. Разом служили у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. А рідний брат Лілії, Женя, – морпіх 36-ї бригади.
«Мої хлопці зразу сказали, що мають іти воювати. Зібралися й поїхали разом у районний терцентр комплектування. На вечір 24 лютого вже були в бригаді. Коли мого Сашу мобілізували, я взяла собі на пам’ять його годинник. Ношу його постійно при собі. Мені так психологічно легше. Здається, ніби частинка чоловіка разом зі мною, – пояснює Ліля. – А брат Женя перевіз дружину до її батьків, тому до військкомату пішов на день пізніше. Хотів разом із батьком і швагром служити в 79-й десантно-штурмовій. Та через обстріли Миколаєва його направили у Маріуполь. Так він опинився в 36-й бригаді морської піхоти».
«Мамі не дзвоню, бо буде плакати»
Із батьком та чоловіком Ліля тримала зв'язок, допоки ті були на обороні Миколаєва. Потім їх передислокували в Донецьку область. Саме звідти Олександр востаннє зв’язувався з дружиною.
«Для мене це був дивний дзвінок від чоловіка. 25 квітня. Як зараз розумію, під час бою. Саша сказав: «Ти не хвилюйся, я надіюся, все буде добре». Далі я почула вибух, – згадує Лілія. – Думаю, на той момент чоловік розумів, що може не вижити, і подзвонив попрощатися».
Потім родина довідалася, що чоловіки намагалися вийти з оточення, їх узяли в полон. А згодом Лілія побачила свого Сашу на російських каналах.
Тим часом брат Лілії – Євген, перебував в оточеному російськими військами в Маріуполі, на Донеччині.
«Крайній раз ми його почули 17 березня. Він вийшов на зв'язок, подзвонив уночі. Набрав мене й сказав: «Я маму не хочу турбувати, бо почне плакати, тому телефоную тобі. У мене все добре, я живий», – пригадує Лілія.
Полон так змінив чоловіків, що їх важко впізнати
Після того від побратимів, які повернулися з полону, Лілія та її родина по крупинках збирали інформацію про своїх чоловіків.
«Так я дізналася, що мій чоловік урятував мого батька. Був прильот, тата накрило, присипало землею, контузило. А мій Саша був поруч і його відкопав. На момент оточення батько був непритомний, тому він навіть не розумів, що вже в полоні», – продовжує Лілія.
Відео, на якому брат Женя також у полоні, Лілія побачила 13 квітня 2022 року. Після того у соцмережах іще двічі виставляли фото захисника Маріуполя.
«Фото з табличкою, порядковий номер, його обличчя… Одразу, щойно побачила, сказала: це наш Женя, – пригадує жінка. – Родичі всі не могли повірити, що то він. Бо дуже змінився зовні. Але все ж таки я сестра, тому звернула увагу, що мочки вух, зморшки, посмішка – все на 100 відсотків його. Тому й сказала, що це наш».
Бути в невідомості й чекати – це складно
Офіційну звістку про полон сім’я отримала на всіх воїнів. Це сталося 12 травня 2022 року. І відтоді – жодної інформації: де вони, що з ними.
Лілія бере участь в акціях-нагадуваннях про військовополонених та зниклих безвісти, які організовують у Миколаєві, Новому Бузі. Надсилає звернення, в яких просить надати інформацію про чоловіка, брата, батька.
«Ми, сім’ї полонених, уже два роки за таких обставин стали великою сім'єю. Коли когось звільняють із хлопців, ми радіємо за них. Бо вони вже для нас усі свої. І плачемо разом, коли приходять погані звістки, і радіємо, коли – хороші, – додає Лілія. – Тому мені хочеться бути голосом не тільки за своїх хлопців, а за всіх – кому нема що сказати, хто боїться щось сказати. Ми всі в одному човні».
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
