Марія Юхимівна з Горенки кутала песика в хустку, аби не боявся. Хоча дуже страшно було і їй самій.
Вона не покинула свою Боню, коли для песика не знайшлося місця під час евакуації з-під обстрілів рашистів.
Тепер жінка планує відремонтувати зрешечену хату і посадити город. А ще дуже хоче, щоб її рідне село оговталося після пережитого. Бо людям там і досі важко.
Як почалася війна, Горенка опинилася під вогнем. Смертоносні подарунки від рашистів прилітали прямо у двір. Бабусі пропонували евакуюватися, та вона вирішила залишитися. І разом із песиком ховалася в підвалах: каже, що закривала Боні вушка, щоб туди нічого не потрапило:
"Вона мені, як дитина була. І мені її так жалко було, я вам розказати не можу, яка вона розумна. Коли навкруги бахкало - було дуже страшно. Як бахне - вона мені мордяшку сюди, а я плачу - вона мені сльози лиже."
Вони нині обоє знову вчаться жити у тиші. Але очі Марії Юхимівни постійно мокрі від сліз. Тужить за онуком Олександром, який воює проти росіян на Донбасі. А його дружина із семирічною донечкою Кірою виїхала за кордон. Марію Юхимівну тішить лише, що хата вціліла. Хоч і повибивало вікна. Дах теж зрешечений. "З богом балакаю", - каже бабуся.
Іншим мешканцям Горенки пощастило менше. У п?ятиповерхівок неподалік деінде навіть стін не залишилося - 105 сімей залишилося без житла зовсім. В когось повністю згоріло виробництво. Отже бюджет громади після обстрілів не буде з чого наповнювати.
Але містечко потроху оживає. Починають виплачувати пенсії, привозять гуманітарну допомогу. Газ місцевим обіцяють подати сьогодні-завтра. Починають лагодити лінії електропередач. Ремонтні бригади працюють ледь не цілодобово. Але світло буде не раніше червня.
Марія Юхимівна разом з усіма чекає на блага цивілізації. А ще рахує дні до травня. І не тому, що у неї ювілей - 80 років, а тому, що збирається саджати картоплю: «Мені землі жалко. Хай отакий бур'ян буде? Не хочу я»
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
