22 Вересня 2021
Новини

З інвалідного візка – на світову вершину слави!

З інвалідного візка – на світову вершину слави!

Наша землячка повернулася з Токіо зі срібною медаллю Паралімпійських ігор-2020

Колись Марина Мажула не могла без сторонньої допомоги дістатися навіть із дому до магазину. А сьогодні вона – дворазова чемпіонка світу і срібна призерка Паралімпіади в Токіо у веслуванні на байдарці-одиночці. Причому до золота нашій спортсменці не вистачило всього 0,847 секунди.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Як же вдалося волинянці статус «особа з обмеженими можливостями» змінити на титул «переможниця з необмеженими можливостями»? Щойно повернувшись із Токіо, Марина дала ексклюзивне інтерв’ю для наших читачів.

– Пані Марино, нині Вас називають «волинська невістка», а де минали Ваші дитинство та юність?

– Я народилася в Миколаєві. Зростала в дуже люблячій сім’ї. Коли лікарі діагностували в мене генетичне захворювання хребта й ніг, батьки своєю любов’ю намагалися компенсувати мені неможливість ходити. Тато постійно носив мене на руках у прямому сенсі того слова. А мама готова була зірку з неба дістати, щоб тільки я була щаслива.

– І Ви почувалися щасливою навіть без можливості ходити?

– Так. Попри невтішний діагноз, я займалася тим, що приносило мені радість: малювала, співала, спілкувалася з друзями. Батьки дуже хотіли, щоб після закінчення школи я здобула фах, який би допоміг мені забезпечувати себе в майбутньому. Тому я вступила на економічний факультет вишу. Але зовсім скоро зрозуміла, що цілими днями сидіти над цифрами – то не моє. Відтак покинула навчання і стала майстром із манікюрного розпису.

– А як Ви познайомилися з Володимиром, який, власне, й допоміг вам стати волинською невісткою?

– Це було в санаторії міста Саки, де ми обоє проходили курс реабілітації (Володимир утратив здатність ходити після перелому спинних хребців, що стало результатом невдалого пірнання у воду, – авт.). Ми якось відразу зійшлися. Стали зустрічатися. Володя влаштовував дуже романтичні побачення, читав мені вірші. І через днів три я зрозуміла: саме з такою людиною хотіла би поєднати свою долю.

– Вам, дівчині з міста, не лячно було переїхати в село Замшани, що майже на кордоні з Білоруссю?

– Та ні, навпаки: цікаво було побачити, як живуть люди в іншому кінці України, яка в них природа, який побут. У цьому сенсі жодних пересторог не виникало.

– Чи швидко адаптувалися в ролі дружини, господині?

– Смачно готувати, підтримувати в домі порядок і затишок мене навчили ще батьки. Дідусь показав, що таке доглядати за городиною. І той запах помідорів, які я допомагала збирати, дотепер пам’ятаю (усміхається, – авт.). Тож коли переїхала до Володі в Замшани, то клопіт по дому взяла на свою відповідальність, а батьки займалися городом.

– Хто або що привело Вас у спорт?

– Привів мій Володя. Ще в санаторії у Саках я зауважила, скільки наших спільних знайомих займаються спортом. Спробувала й собі: грала в боче (різновид боулінгу), дартс (метання дротиків), перевіряла свої сили в академічній греблі. Але професійно займатися греблею для мене було надто складно. І так я переорієнтувалася на веслування на байдарках.

– Скільки випробувань довелося пройти, аби потрапити до національної збірної?

– Коли 2017 року прийшла на своє перше тренування, це був березень. Сіла в байдарку, а вона хитається вправо-вліво. Тримати рівновагу я ще не вміла і шубовснула у річку, де ще плавали крижини. Але нічого: відігрілася, посушилася і знову прийшла на заняття. Тільки тренер, аби я вдруге не опинилася в льодяній воді, причепив до байдарки поплавки, які унеможливлювали перевертання судна. Так я з поплавками і тренувалася цілий рік, поки не навчилася бути з байдаркою цілісним організмом.

Через місяць уперше взяла участь у змаганнях. То був чемпіонат України. Я неймовірно хвилювалася! Хоча зайняла п’яте місце серед п’яти учасників, але показала непогані результати як для початківця. А потім щоденні тренування і кваліфіковані тренери принесли перше «золото» на чемпіонаті світу, потім ще одне. І ось так за чотири роки я стала срібною призеркою на Палалімпійських іграх-2020.

– Скільки часу й сил потрібно потратити спортсменові, щоб стати кращим у світі зі свого виду спорту?

– Із 12 місяців у році дев’ять я витрачаю на тренувальні збори, що відбуваються у місто Дніпро (там є спеціалізована база та всі умови для підготовки спортсменів), а три місяці, відповідно, проводжу з рідними (на великі свята теж стараюся бути вдома).

– Така довготривала розлука впливає на стосунки з чоловіком?

– Нам обом дуже тяжко стільки часу лишатися одне без одного. Мені дуже хочеться дарувати Володі більше уваги й турботи. І я дуже вдячна чоловікові, що він не дорікає, не ображається, а навпаки – підтримує, вболіває, розділяє зі мною і радощі, і труднощі. Ми обоє розуміємо: якщо доля дала мені шанс прославити Україну на весь світ, значить, я маю ним скористатися.

– Буквально днями нашій паралімпійській збірній влаштували теплий прийом в аеропорту «Бориспіль». З якими враженнями Ви покидали Токіо і з якими думками ступили на українську землю?

– У Токіо я була вже вдруге, але щоразу не перестаю захоплюватися цим містом. Організація Паралімпійських ігор була на найвищому рівні. Ставлення до учасників та між учасниками – неймовірно теплим. Ну, а на українську землю ми, звісно, ступали з гордістю та відчуттям виконаного обов’язку перед країною.

На Олімпійських іграх Україна встановила антирекорд, посівши 44-те місце. А от паралімпійці підняли нас на шосте місце у світі серед 86 країн-учасниць. Адже завоювали 98 медалей, із яких 24 – золотих. У чому секрет такого успіху?

– Складно відповісти. Адже кожен із учасників як Олімпійських, так і Паралімпійських ігор працює на повну самовіддачу. Можливо, в них більша конкуренція, більші вимоги, а через те складніше вибороти нагороду.

– Нині Ви досягнули вершини, яка сотням тисяч спортсменів усе ще лишається недосяжною. Про що мрієте тепер?

– Якщо говорити про спорт, то через три роки відбудуться Паралімпійські ігри в Парижі. Тож працюватиму над тим, аби із Франції привезти Україні вже золоту медаль.

А загалом моя мрія більш глобальна. Сьогодні я бачу, як за моїм прикладом багато жінок та чоловіків на інвалідних візках руйнують свій страх, ламають суспільні стереотипи, відкривають перед собою новий світ. Тому кожну зі своїх перемог я присвячую тому, аби кожна людина, незважаючи на свої особливості, могла займатися улюбленою справою, своїми здобутками ділитися з іншими і почуватися щасливою!

Радію, що Ваш приклад допоміг змінити долю сотень, якщо не тисяч українців. І бажаю здійснення всіх Ваших мрій!

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: Волинь, спорт
В тему