Час знахідки Древа Господнього припав на 4 століття. Під час відкопування Хреста, крім цариці Єлени, були присутні Єрусалимський патріарх та чимало християн і невірних. Усі вони з радістю і побожною шаною схилили свої голови перед Животворящим Хрестом, вклонились йому до землі, цілували та співали: «Господи, помилуй!»
Щоб довести святість з висоти, тоді ж проявилась чудодійна сила Животворящого Хреста: сталося чудесне зцілення жінки від тяжкої хвороби та воскресіння померлого, коли поклали на них один із хрестів.
І саме ці події слугували початком щорічного святкування Воздвиження Хреста. З того часу почали також будувати храми: в Єрусалимі на місці знахідки Хреста, у Римі. Саму ж святиню стали зберігати в срібному ковчезі в Єрусалимі, частину її цариця відправила своєму синові Костянтину. Часточки Хреста також роздавали для освячення по всьому світу, є така неоціненна часточка і в Софійському соборі Києва.
Віднайдення та повернення Хреста Господнього в Церкву поєднані в одне свято – Воздвиження, яке причислене до дванадцяти найбільших свят та з’єднане з постом, відзначається 27 вересня (14 вересня за старим стилем). Чин Воздвиження здійснюється на чотири сторони і двічі на схід. Хрест піднімається та опускається. При цьому при опусканні співається: «Господи, помилуй!» – 80 разів і стільки ж при піднятті.
З прийняттям християнства наш народ щиро увірував у життєдайну, життєствердну та життєтворчу силу Древа Господнього. Йому не тільки поклонялися, але й з обереговою метою встановлювали на перехрестях, при вході до населених пунктів, в місцях, де траплялися трагічні події.
Особливо великі надії на такі хрести покладали матері. Коли хворіли діти, вони вишивали рушничок або фартушок, на світанку йшли до них і, помолившись, пов’язували принесені дарунки та просили зцілення для своїх нащадків. Траплялось, що дитятко довго хворіє, висихає, і матері, яким не під силу було дивитися на страждання своєї кровинки, йшли до Хреста Господнього. Так само, помолившись, пов’язували вишите та слізно просили: «Прошу Твоєї Милості, дай моїй дитинці (ім’я) м’яса до кості. Як не даси м’яса до кості, то забери до Своєї Милості». Кажуть, дитинка після цього поправляється або йде до Бога.
У народі свято Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста Господнього зветься Здвиженням, зважаючи на те, що з цього часу «земля движеться ближче до зими», починаються холоди. Активно відлітають до вирію птахи. До вирію повзуть і змії.
Два осінні свята Усікновення Чесної Голови Івана Хрестителя, або Головостениє, Головостаттє, як кажуть у народі, та Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста Господнього, Чесного Хреста, вважають на Волинському Поліссі, є визначальними в поведінці плазунів, точніше, в їхній підготовці до зими.
Мешканка села Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волині світлої пам’яті Ганна Степанівна Бідун, 1919 р. н., стверджувала: «Перед Головостаттєм змії злазяться докупи, а на Чесного Хреста повзуть у печеру, причому вони мають свою дорогу і по ній повзуть».
На Поліссі здавна побутує вірування, що саме на Чесного Хреста змії повзуть до печери, в якій мають перезимувати. Де та печера – ніхто не знає і не бачив, проте ніхто не сумнівається в її існуванні. Тому батьки забороняють дітям у ці дні ходити до лісу, аби не трапилося чогось недоброго.
Наведемо спогад вчительки з волинського села Ворокомле Ольги Олександрівни Тарасюк, 1949 р. н.: «У 1956 році перед Чесним Хрестом брат Степан Харитонович Бідун із моїм батьком, а його вітчимом Олександром Івановичем Поліщуком місячної ночі везли сіно з урочища Довге. Корови, поспішаючи на спочинок до теплого хліва, справно тягли воза, проте коло Дідового моху, навпроти Шкуриного болітця, раптом зупинилися, як укопані. І ніякі заходи на них не діяли.
– Почекай, сину, – каже тато, – я піду подивлюся, що там таке. Може, вовк, що худоба стала?
Він ступив кілька кроків – і закляк на місці. Отямившись, покликав упівголоса:
– Іди, синку, сюди. Тільки тихенько.
Брат підійшов ближче й побачив жахливе видовище: через дорогу, виблискуючи під промінням місяця, лавиною повзли змії.
– Їх було так багато, – розповідав брат, – що страшно й подумати. А сунули вони десь із пів години. Ми заніміло стояли. Корови теж не ворушилися. Коли гаддя переповзло, наші корівки самі рушили з місця, та так, що не треба було й підганяти.
Свідком чогось подібного в цьому ж регістрі стала й сама авторка. Десь усередині 1980-х, саме на Чесного Хреста, мене з друзями запросили на обід на лісове озеро Святе, що неподалік від Карасина на Маневиччині. Його плесо в обрамленні лісу зачарувало нас. Тож по обіді, що переріс у вечерю, ми вирішили попрощатися з чарівним озерцем, що запарувало від вечірньої прохолоди. Але що це? Раптом ми побачили на побережжі десятки тоненьких паличок заввишки 25 – 30 сантиметрів. Раніше їх тут не було. Придивилися – а то тоненькі вужики, зіп’явшись на хвостики, позадирали голівки до неба. Це якийсь вужачий ритуал? Чи прощання з теплом? Та нас покликали на автобус. А загадка залишилась.
Старожили застерігають від відвідин у цей час лісів, чагарників, боліт, бо, як мовлять у волинському селі Клітицьку Камінь-Каширського району, у цей час плазуни справляють своє зміїне весілля. Нуйнівка Надія Андріївна Химчик, 1934 р. н., пригадує, як, не дослухавшись до засторог старших, в дівоцтві пішла до лісу по ригавиці – гриби, які заготовляють не так за їхні смакові якості, як за пахощі, і які колоніями проростають на просохлих за літо болотах. «Куди не ступиш, – пригадує жінка, – клубки зміїв. Ледве вибралися з того пекла. З того часу заклялася в такі дні до лісу не ходити».
БІЛЬШЕ ПРО ВІДОМИХ ТА ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Олександра Кондратович
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
