«Фронтового» бульдога Чупу, який у зоні АТО врятував 27 осіб, нагородили медаллю (фото)
Собака-ветеран, який у зоні бойових дій врятував з-під завалів без малого три десятки людей, отримав медаль «За вірність Україні».
Цьогоріч почесними учасниками Львівського кінологічного фестивалю стали 12 собак-ветеранів АТО і ООС. Серед них – французький бульдог на ім’я Чупа. Навіть на тлі вівчарок він виглядає грізним. У нього своєрідний хрипкий гавкіт. Господар Тарас Шнайдер запевняє: таким особливим «голосом» Чупа проявляє свою собачу особистість. Під час фестивалю цей пес разом з іншими собаками-ветеранами брав участь в урочистій ході. Саме Тарас із Чупою були ініціаторами, щоб такі марші проходили під час собачих виставок у Львові, пише газета «Факти».
Чупі вручили вже другу медаль «За вірність Україні»
– Навесні я дізнався, що у Львові відбудеться Всеукраїнська виставка собак, і подумав: а чому б не відзначити окремо тих псів, які з господарями мають заслуги перед країною? – каже Тарас Шнайдер. – Організатори дуже добре сприйняли мою ідею, і в травні був наш перший марш, а недавно – вже другий.
У зоні бойових дій Чупа допоміг витягнути з-під завалів 27 мирних жителів. Йому вручили вже другу медаль «За вірність Україні». Щоправда, на ній зображена вівчарка. Запитую у господаря собаки: чи не дискримінація це за породою?
– Ні, Чупа до цього спокійно поставився, – сміється Тарас. – Службовий пес зовсім не обов'язково має бути вівчаркою. У зоні АТО у нас було багато помічників-рятувальників породи «дворянин» – так я ласкаво називаю безпородних собак. Звичайно, Чупа в силу своїх розмірів не міг витягати людей з-під завалів, як це вдається іншим псам, але він працював по-своєму.
Чесно кажучи, я не поділяю традиції нагородження собак медалями. Одна річ – людина, яка захищає Батьківщину свідомо. А собаки – «космополіти», вони за людей, а не за державу. Але приємно, звісно.
Сьогодні Тарас із Чупою не розлий вода. Разом сплять, трапезують, гуляють на вулиці. А ще відчувають настрій один одного і знають, як його поліпшити.
Кажуть, не має злого, щоб на добре не вийшло. От і ця дружба народилася на фронті.
– Я останні тридцять років працював у Львові таксистом, а дружина – медсестрою, – продовжує Тарас. – У 2015 році з «Фейсбуку» ми дізналися, що наші друзі, львівські медики, загинули під Дебальцевим, у селі Логвинове. І зрозуміли, що повинні бути там, на передовій. Я раніше проходив у Львові курси першої долікарської допомоги, і на фронті отримані знання мені стали в пригоді. Став військовим водієм-санітаром, а дружина – фельдшером. Ми служили в складі реанімаційної бригади. На виїзди вирушали втрьох: я як водій, дружина як фельдшер і лікар. Спочатку це була волонтерська робота, ми не думали про статус, зарплати. Просто відчували, що повинні замінити своїх загиблих друзів. Уже зараз можу похвалитися: за той час, поки я був водієм-санітаром, у нашій машині ніхто не помер, ми всіх привезли живими.
Звичайно, армія в 2015 році і тепер – це дві великі різниці в плані забезпечення. Я не можу сказати, що у нас там із цим була біда, ні. Ми нормально їли, мали одяг, медикаменти, але це все завдяки волонтерам і небайдужим українцям. Збирали, як то кажуть, з миру по нитці. Тепер уже забезпечення армії взяла на себе держава.
«Коли я привіз пса, побратими радили мені його пристрелити, щоб не мучився»
Тарас був волонтером в Артемівську (нині – Бахмут) сім місяців. А Чупу знайшов у 2016 році, коли підписав контракт зі ЗСУ та почав служити під Мар’їнкою.
–Того дня нас із дружиною послали в різні точки, – згадує Тарас. – Я був на виїзді. Зупинив машину і почув плач, ніби дитина жалібно хникала. Іду на звук – і бачу серед завалів закривавлене виснажене тільце. Я просто не можу передати, якими були очі собаки, коли вона мене побачила.
Здивувався ще й тому, що в цивільному житті у нас із дружиною теж колись був французький бульдог – дівчинка. У неї були проблеми зі здоров’ям. І коли вона раптово померла через хворобу, ми дуже важко це переживали. Вирішили тоді, що якщо ще колись і заведемо песика, то тільки французького бульдога. І в той момент, коли я зустрів Чупу, зрозумів, що весь цей час ми йшли назустріч один одному.
Я набрав номер дружини і кажу: «Я не знаю, що ти скажеш, але надсилаю тобі фото».
Тарас згадує, що на Чупу тоді боляче було поглянути – з його голови стирчав уламок, були зламані ребра, щелепа, лапа, вибиті зуби. Але вони з дружиною вирішили спробувати врятувати знайду.
– Коли я привіз пса, побратими радили мені його пристрелити, щоб не мучився, – продовжує чоловік. – Але ми з дружиною накладали Чупі бандажі, робили перев’язки, купували медикаменти, намагалися дістати хорошу їжу. Йому не подобалися всі ті бинти, він намагався здерти їх із себе. Але через кілька місяців наш Чупа вже був на лапах і почав їздити з нами на виклики.
– До речі, чому назвали Чупою?
– При виборі імені у мене виникла асоціація з льодяником чупа-чупсом. Хоча, коли я тільки приніс собаку, деякі хлопці питали, що за Чупакабру притягнув. Відтоді дехто його так і називає. А я завжди кажу, що він Чупа Тарасович. Ми стільки з ним пережили, що він дійсно для мене як син.
«Чупа дуже товариський. На передовій і з бійцями подружився, і з собаками»
– А як ви дізналися, що Чупа може допомагати рятувати людей з-під завалів?
– Це вийшло зовсім випадково, – каже Тарас. – Якось ми вирушили на виклик, і раптом Чупа почав сильно дряпати кігтями по дну машини. Ми подумали, що йому треба у його собачих справах. Зупинилися, він вийшов, видав кілька незвичайних звуків і кудись кинувся. Ми за ним. Дивимося: він у завалі скиглить. Заглядаємо, а там люди застрягли. Цивільні ховалися від обстрілу, і той притулок став їхньою пасткою. Тоді ми витягли п’ять людей. Через кілька днів була схожа історія. І за час, поки ми перебували в АТО, Чупа допоміг врятувати 27 осіб! Він дуже добре відчував, де треба зупинитися, даючи нам знати, що комусь потрібна допомога.
«За ті два роки, поки перебував на передовій, побачив стільки смертей, що якби не Чупа, то мені б зараз потрібен був психотерапевт або психіатр», – каже Тарас Шнайдер. Фото зроблене після нагородження собаки медаллю «За вірність Україні»
І це ще не всі таланти, які проявились у Чупи на передовій. Господар бульдога каже, що собака відчував, коли буде обстріл. Починав неспокійно поводитись і ховався під ліжко. І воїни розуміли: їм теж потрібно ховатися. У Чупи і в цивільному житті проявляється це особливе чуття. Він, наприклад, знає, коли дзвонить телефон, навіть якщо той на беззвучному режимі. Тарас жартома називає Чупу своїм будильником. Пес вивчив графік господаря і починає гавкати рівно за п’ять хвилин до того, як пролунає будильник.
– Треба сказати, що французький бульдог – це специфічна порода в плані фізіології, – продовжує Тарас. – Ці собаки хропуть, у них дуже делікатні очі, вони схильні до алергій, погано переносять спеку, можуть пукати, зригувати. Загалом, як маленькі діти. До цієї специфіки треба бути готовим і просто любити тварину. Але ти отримуєш колосальну віддачу від цього створіння. У місці дислокації Чупа швидко став своїм. Він дуже контактний: і з воїнами подружився, і з собаками. Навіть з котами в одному ліжку спав.
На підтвердження своїх слів Тарас показує відео, де Чупа безтурботно спить, а кіт у цей час облизує його вуха.
– В його житті було чимало стресів, – каже Тарас. – Адже він потрапив під обстріл, був покалічений і дуже переляканий, боявся різких рухів. Я намагався робити все, щоб позбавити його від стресу, наскільки це було можливо в умовах війни.
Тим часом Чупа і сам ставав антистресом для воїнів.
– Коли я або хто-небудь інший заходив у кімнату, повертаючись із виїзду, Чупа радів, відразу ж біг голубитись і дивився на нас своїми великими сумними очима. Від цього ставало легше. Тривожні думки йшли.
Як встановили ветеринари, Чупі вже близько десяти років, а це для собаки досить поважний вік, тим паче з огляду на все, що він пережив на передовій.
– Намагаюся його не перенапружувати, – розповідає господар. – У спеку не виводжу. Битися з іншими собаками на вулиці не дозволяю. Хоча іноді це дуже важко проконтролювати. Адже Чупа товариський. Тільки побачить якогось пса – відразу біжить знайомитися, а це не всі тварини люблять. Чупа дуже легко йде до дітей, до незнайомих людей. Але, мабуть, щось відчуває, тому що одним дозволить себе погладити і відразу ж біжить геть, а з іншими так грається, що мені навіть важко їх розлучити.
Їсть Чупа в основному сухий собачий корм, але іноді настільки зворушливо просить «людської» їжі, що йому просто немає сил відмовити. Він любить спагеті і їсть їх як людина – бере макаронину і втягує. Обожнює хліб – і чорний, і білий, і свіжий, і сушений. А виноград, кавун і шоколадні цукерки – для нього взагалі рай. Іноді трошки дозволяю, але розумію, що йому важлива дієта.
І скільки не намагався господар привчити Чупу, що в домі у нього має бути своє місце, – все марно. Навіть купили йому спеціальне крісло, але пес уперто його ігнорує.
– Принципово спить зі мною. І обов’язково повинен бути тілесний контакт. Навіть у спеку клав на мене одну лапку, мовляв, я тут, друже, все під контролем.
Але я вже змирився із цим. Ми зжилися. Знаєте, за ті два роки, поки перебував на передовій, побачив стільки смертей, ран, горя, що якби не Чупа, то мені б зараз потрібен був психотерапевт або психіатр.
І тепер, коли я вже демобілізувався і ми з Чупою повернулися до Львова, буває, приїжджаю з роботи нервовий, злий. Я, як і раніше, працюю таксистом, і ситуації з людьми бувають різні. Заходжу в дім, а там ніби інша реальність. Чупа радіє, стрибає, говорить щось по-своєму, по-собачому. І тоді розумію, що ті всі конфлікти – така дрібниця...
Фото із сайту «Армія inform»
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
