До того, як узяти до рук зброю, Ігор Нагорний був студентом Донецького національного політехнічного університету. Потреби ховатися від повістки навіть не мав, адже мешканців Донецької та Луганської областей не призивали до війська. Проте в 19 років хлопець усе залишив і пішов добровольцем на фронт.
Найменша помилка – і ти «200-й»
– Та в нас тоді, влітку 2014-го, всі були добровольцями, – розповідає Ігор на псевдо Економ. – Наймолодшим бійцям – по 18 років. Найстаршим – по 60 і більше. В батальйоні «Донбас», де я служив, люди зібралися дуже різні: фінансисти й учителі, будівельники, лікарі й успішні бізнесмени. Всіх об'єднувала спільна мета – захистити свою землю від ворога.
Особливо вирізнявся серед добровольців Марк Паславський – американець із українським корінням. Мільйонер, власник великої компанії в США, кадровий офіцер збройних сил США, він брав участь у Революції гідності. Серед перших записався рядовим у батальйон «Донбас», хоча був чи не найбільш досвідченим серед військових. А після кожного бою він збирав бойових побратимів, аналізував тактичні плюси та мінуси й учив виживати на війні.
– Боїв і справді було тоді чимало. Ми звільняли Миколаївку (це біля Слов'янська), Артемівськ, Попасне, Лисичанськ. Останнім об'єктом улітку 2014-го став Іловайськ, – пригадує Економ. – Перший раз ми ввійшли до міста 10 серпня. Понесли великі втрати і змушені були відступити. Вдруге ввійшли в Іловайськ 18 серпня. Місто було залізничною колією розділене на дві частини: одна – українська, інша під ворогом. Коли ми перешли колію та посунули на ворожу територію, почалися запеклі бої. Щодня було багато вбитих і поранених. І так тривало аж до 29 серпня.
Саме в ті серпневі дні загинув і Марк Паславський: він прикривав відхід наших військових на мосту, в нього поцілив осколок гранати і поранення виявилося смертельним.
– Щоб не впадати у відчай чи страх, я старався не думати про смерть побратимів. Навпаки, намагався зосередитися й робити якомога менше помилок, аби не опинитися в списку «двохсотих», – зізнається Ігор.
Хоча в тих екстремальних умовах люди дуже змінювалися. Хтось, від кого й не очікували, поводився, як справжній герой. Той, на кого покладалися, вчиняв, як боягуз. Дезертирство теж траплялося.
Замість «зеленого коридору» – дорога до пекла
– Переломним стало 29 серпня. Саме того дня командування України та Росії домовилося: ворог дає нам «зелений коридор», щоб вийти з кільця. Наші війська вирушили кількома тисячними колонами. Ми розуміли, що перетворилися на живу мішень. Але далеко не всі були готові, що по нас почне гатити важка артилерія, – зізнається Економ.
Коли ВСЕ почалося, здавалося, це не реальність, а кадри з якогось фільму-апокаліпсису. Люди, машини, шматки тіл, земля, кров, пил, дим, вогонь, крики – все змішалося в смертельній круговерті. Кожен рятувався, як міг.
– Усіх моїх командирів на той момент повбивало. Я з усіма, хто лишився живий, опинився в найближчих будівлях. В ту мить по нас відкрили з окопів вогонь ворожі танки й кулемети, які мій побратим Бугор ліквідував упродовж п'яти годин. Ми не раз вступали у близький бій. Дивилися в очі ворогу – пацанам 19 – 25 років. На жалість не було часу. Бо на війні як: якщо не ти – то тебе. Тому стріляли без роздумів. І врешті взяли ворога в полон, – відтворює Ігор Нагорний події 5-річної давності. – Коли все трохи стихло, ми дізналися: полонені – громадяни Російської Федерації. Вони прекрасно знали, що пішли війною на Україну та вбивають її громадян. Проте міф про «все мы братья» розвіявся, щойно військовим пообіцяли зарплату в декілька тисяч доларів, квартиру і «стаж» рік за три.
Та довго балакати не довелося. Невдовзі українські військові запропонували російській стороні полонених в обмін на дозвіл евакуювати наших поранених.
А невдовзі Ігор Нагорний разом із побратимами сам опинився в руках ворога.
– Спочатку нас тримали просто серед поля, де замість води були кавуни. Далі нас передали ватажку терористів Моторолі, який завіз нас у приміщення донецької СБУ. Через декілька місяців ми опинилися в Іловайську. Нас утримували в підвалах. Годували перловкою. Хто мав поранення – надіятися міг хіба що на свій молодий організм. Бо ті «смотрящі» самі були голі-босі, – продовжує Ігор. – Ворожі військові, які періодично приїжджали з передової, ставилися до нас адекватно. А от усяка «штабна шелуха» – ті так: катували, били, тиснули психологічно. Час від часу мене викликали на допит. Місцева «гопота» намагалася мене зламати. Хоча, наприклад, росіянин проводив допит, то навіть пальцем не зачепив, бо яку цінну інформацію міг знати я – 19-річний солдат?
У полоні ворога Ігор провів 121 день. Витримати цей період, зізнається, було не просто. Приходили моменти відчаю. І не стільки від тортур чи жахливих умов утримання, скільки через невідомість, каже Економ:
– От уявіть: ти сидиш у камері день, два, три, десять, сорок – і повна інформаційна прострація. Ти не знаєш: що там, на свободі? Яка ситуація на передовій? Україна тримає оборону чи ні? Кожен день нам, полоненим, вливали дезінформацію: мовляв, ми нікому не потрібні, Україна нас кинула, перемога за Путіним і подібні нісенітниці.
З часом ситуація почала прояснятися. З?явилися перші звільнені. Самого Ігоря звільнили аж за четвертим разом. І то, каже боєць, він до останнього не вірив, що полон – у минулому.
Проте 28 грудня це сталося: Ігор Нагорний разом із побратимами побачив синьо-жовтий стяг і вже не сумнівався: він – у своїх.
На відміну від багатьох військових, Ігор не просив часу на реабілітацію, не шукав психологів чи мирної роботи, щоб забути жахіття війни. Ні, єдине, чого він прагнув, – помсти. Помсти за всіх побратимів, яких уже ніколи не зустріне, не почує, не запитає: «Як справи, браток?»
Тому вже 2 січня 2015-го, відновивши документи, солдат Економ знову йде до війська та вирушає до Дебальцевого, де буквально за три тижні замкнеться ще один смертоносний котел.
«90% жителів Донбасу своєю батьківщиною вважають Росію»
За тих п'ять років, скільки Ігор Нагорний зі зброєю в руках боронить Україну, ситуація на фронті змінилася кардинально. З одного боку, каже боєць, армія озброїлася, армійці мають необхідне спорядження. Але все менше лишається у Збройних силах патріотизму, зізнається Економ:
– Таких, як я – ідейних добровольців, – лишилися одиниці. А переважна більшість – це, як ми їх називаємо, заробітчани. Вони підписують контракт, аби мати стабільну зарплату, пільги, землю, житло. Є такі, хто йде до війська, щоб заховатися від банківських кредитів чи інших проблем цивільного життя. Для нас, ідейних, абсолютно не прийнятними є псевдоперемир'я і здача територій, де за кожен метр квадратний була пролита кров.
На запитання, яким же чином повернути українську територію і завершити війну, боєць каже:
– Зі зброєю в руках іти в наступ! Але станеться це не раніше, ніж коли цього захочуть самі українці. Ви подивіться на результати останніх виборів. Схід і Південь підтримав тих політиків, через яких ми втратили Крим, частину Донбасу й через яких тисячі хлопців у землі… Я сам із Донеччини, тому знаю: як би добре не було в Україні, 90 процентів жителів Донбасу все одно хотітимуть приєднатися до Росії. Бо саме Росію вважають своєю батьківщиною.
І така ситуація має логічне пояснення. Голодомором 1921 – 1923, 1932 – 1933, 1946 – 1947 кремлівська влада винищила майже все корінне населення Центральної та Східної України, опустілі села та міста заселила росіянами, всі ці роки аж до наших днів вела пропаганду про братів-росіян і карателів-бандерівців, під час Революції гідності поставила на українцях тавро «укрофашисти», через телевізор, радіо й газети дотепер розповідаючи про «розіп'ятих хлопчиків у білих трусиках». А місцеві ковтають це інформаційне лайно і з лютою ненавистю сприймають Україну та українців.
– Але я вірю, що зазомбованих російською брехнею людей ставатиме все менше, – каже Ігор Нагорний. – І хай не зараз, але з часом, ми все одно повернемо наші Донбас та Крим. Головне – не втрачати віри, не опускати рук і не йти на жодні поступки окупанту.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
