Всю правду про життя в Криму розповідають ті, хто на власні очі бачив криваві злочини путінського режиму
Ви щось чули про тортури часів Сталіна та Берії? Якщо так, то вам відомо, що тоді достатньо було анонімної записки, аби з людей живцем здирали шкіру, виривали нігті, ламали кістки, щоб «вибити» зізнання у «контрреволюційній діяльності». Витримували таке одиниці. Мільйони ж підписували собі вирок, аби тільки припинити катування.
А ви знаєте, що такі ж жахіття відбуваються в сучасному Криму? Не подобається тобі Путін чи не хочеш жити під його окупацією – будь готовий не повернутися додому. А якщо тебе посеред білого дня запхали до машини – радій, якщо повезуть у поліцію, а не в лісопосадку. І найстрашніше, що все це – правда. Правда, розказавши яку, люди ризикують життям своїм та рідних. Тому дехто боїться навіть називати свої імена.
Втім журналісти Олена Халімон і Анна Андрієвська, які до анексії та в перший період після анексії жили і працювали в Криму, таки зуміли зібрати свідчення 57 очевидців: тих, хто на власні очі бачив криваві злочини путінського режиму у Криму. Тих, хто пройшов путінські катівні, і хай із інвалідністю, але вижив. Тих, чиї рідні не витримали тортур і загинули у страшних муках. А щоб ці свідчення не загубилися у вирі сучасних подій, журналісти за підтримки Українського інституту національної пам'яті видрукували всі приголомшливі факти про окупацію і реалії Криму у книзі «Люди «сірої зони».
Сьогодні ми з вами почуємо думки кримчан, чому український півострів без жодного пострілу став путінським і чи так уже місцеві чекали «руського міра».
Отож, кожен, хто вміє аналізувати, погодиться: загарбання Криму розпочалося задовго до Революції гідності: там завжди була російська армія, російська мова, російська церква, російське ФСБ, «русскіє общіни», а українцям масово роздавати паспорти РФ. Але все одно поява у лютому-березні 2014-го зелених чоловічків на півострові стало великою несподіванкою для кримчан.
«Ми з однодумцями в Криму збирали людей на всі акції протесту проти агресії Росії, починаючи з 24 лютого і аж до дня псевдо референдуму, розповсюджували листівки, щоб «розбудити» кримчан і зупинити окупацію. Але, на жаль,недооцінювали, як далеко здатний зайти ворог», – розповів співорганізатор «Євромайдану Крим» Сергій Ковальський, який із однодумцями не побоявся публічно заявити своє небажання «жити під Путіним».
Коли Янукович утік, а в Крим зайшли «зелені чоловічки», багато кримських парламентарів подумали: нарешті з них знято донецько-макіївське ярмо і тепер вони – кримчани – будуть вершити долю півострова, а референдум тільки посилить ці позиції. Та навіть якщо депутат так не вважав, йому погрожували, його підкупляли, аби він тільки проголосував за проведення у Криму референдуму за приєднання до Росії.
На підтвердження цього колишній голова Бахчисарайської райдержадміністрації, активіст кримськотатарського національного руху, член Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров розповів: «Я був єдиний із голів райдержадміністрацій Криму, хто зробив заяву, що брати участі в підготовці та проведенні цього «референдуму» не буду, й закликав усіх бойкотувати його. Так само вчинив ще один кримський татарин Альберт Кангієв, який тоді був мером міста Білогірська». За це Ільмі Умеров дуже швидко поплатився, і щоб його та ще одного кримськотатарського активіста Ахмета Чийгоза звільнити з тюрми, з Путіним домовлявся президент Туреччини Ердоган.
Запитаєте, звідки тоді на півострові взялося стільки крикунів, які на камеру волали «Путін, пріді!», «Путін, спасі!»? Правильно, фактично всі вони – заслані «казачкі» (хоча були серед них і «рідкісні українські гниди»). Чимало героїв книги «Люди «сірої зони» пригадували: «Їдемо маршруткою. Тут заскакує оскаженіла жінка і зі специфічним московським акцентом кричить: «Всі до парламенту! Треба наших спасати!» – «А наших – це чиїх?» – із сарказмом запитали пасажирки маршрутки, відразу вловивши: провокаторка – не кримчанка, а гастролерка з Росії.
Те саме діялося під час мітингів. Хоча українських та кримськотатарських прапорів було значно більше, ніж російських триколорів, але в натовпі верещали проплачені провокатори Кремля, яких активно знімали російські зомбоканали. І в результаті навіть на материковій Україні повірили, що «всі кримчани проти українців».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україні пропонують відмовитися від Криму заради Донбасу
Те саме стосується путінських ті тушок – так званої «кримської самооборони». Головний редактор керченської телерадіокомпанії «Бриз» Олена Лисенко зауважує: «Ці «казаки» не були кримчанами. Я чула відчутний акцент Центральної Росії, навіть не Кубані. Засланці прибували до Керчі у звичайному одязі, потім перевдягалися в наших храмах Української православної церкви Московського патріархату, після чого їх автобусами розвозили по всьому Криму». Цю переправу з Росії до Криму жінці вдалося не просто побачити – відзняти на камеру! І то було дуже сміливо.
«Найбільше мені було страшно за 12-літнього сина. Я дуже боялася, що через мене розправляться з ним. Також боялася, що мене з чоловіком уб'ють, а наша дитина залишиться сиротою», – зізналася Олена, яка народилася у Криму, 40 років там прожила, але через переслідування так званої кримської самооборони (а насправді – російських засланців та місцевих пияків, зеків, наркоманів) змушена була лишити все та разом із сім'єю виїхати на материкову Україну.
А от співавторці книги «Люди «сірої зони» Анні Андрієвській довелося ще гірше. Адже через її антипутінську позицію постраждали і її батьки: їм влаштовували обшуки, водили вулицями під конвоєм (щоб інші бачили і або зневажали, або боялися, що стануть наступними), сусіди стали обзивати батьків «бєндьорами», родичі телефонували до Андрієвських і докоряли.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Теракт у Керчі міг бути спланований у Москві?
На болюче запитання «Чому так сталося?» всі герої книги стверджують: винні всі. Місцеві жителі – бо більшість із них усе таки була пасивною («Хай собі політики розбираються, а нам аби зарплату платили і цін не піднімали). Винна українська влада – бо гібридна анексія тривала десятиліттями, але Київ діяв за принципом страуса: голову в пісок і нічого не бачу. Винна російська влада, яка взамін на здачу Україною ядерної зброї гарантувала цілковитий захист, а потім, брешучи всьому світові «нас там нєт», прийшла, під дулом автоматів загнала людей на референдум і, навіть не рахуючи голосів, заявила про майже 100-процентну підтримку кримчанами Путіна.
Та що дивуватися, якщо для загарбання Криму путінські окупанти зазіхнули навіть на святині! Вони палили церкви УПЦ КП. Вони принижували священиків. Вони зривали з полонених активістів натільні хрестики.
Архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент (в миру – Павло Кущ, корінний кримчанин) не приховує: віряни та храми Київського патріархату з 2014 року досі піддаються нападам і репресіям з боку «кримської самооборони» та влади, підконтрольної Росії. «Коли в селі Перевальне захопили українську військову частину і одночасно церкву Святої Покрови – я туди поїхав і невдовзі вперше задумався над тим, що смерть поруч. У той день святійший Патріарх Філарет декілька разів дзвонив мені, ніби відчував щось погане. Я думаю, що дзвінок Патріарха тоді врятував мені життя. Бо я стояв біля воріт військової частини під дулами автоматів в оточенні козаків. Ситуація була напружена, його (Філарета) дзвінок дав змогу відійти в сторону й уникнути небезпеки. (…) Зараз мене особисто не переслідують, але знищують наші церкви, знищують наше існування, намагаються зламати мене морально. (…) Та я – архієрей, і мушу бути на своїй кафедрі разом зі своїми парафіянами. Саме так були на своїх кафедрах архієреї під час гонінь і руйнувань святинь. Коли у Криму все починалось, святійший Патріарх Філарет сказав: «Христа гнали, святителів гнали і вбивали за віру та правду, тому якщо і вб'ють, то на кафедрі. Бо одна річ – говорити про це, інша річ – жити цим. …Але Бог допоможе». І сьогодні я можу сказати, що його слова – істина: Бог допомагає»…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
