Яким ви уявляєте життя лучан 100 років тому?
А було воно, повірте, ого-го яким цікавим! Вишукані кав’ярні. Модні ресторани. Танці. Кіно. Кабаре і скандали. А ще – Луцьк був напрочуд європейським, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Скандальний ресторан і сад замість базару
Нашу мандрівку старовинним Луцьком ми з гідесою Оленою Кудь (на фото) розпочинаємо з дуже респектабельного місця навпроти нинішнього Будинку прокуратури в центрі міста.
Сто років тому це була вулиця Банкова, і тут працювало чимало солідних установ. Тож був і відповідний ресторан, куди заходила луцька еліта. Гроші вона мала, й офіціанти цим користувалися: могли дописувати в чек те, чого гості не замовляли. Газети Луцька не раз писали про таке нахабство, але нічого вдіяти не могли.
А от іще один скандал на вулиці Банковій таки мав продовження. 1926 року тодішній очільник Луцька Болеслав Желінський прийшов до ресторану повечеряти з дружиною й акторами театру. За сусіднім столиком уже сиділа добряче підігріта алкоголем компанія чиновників. Один із них почав ображати дружину міського голови. Сварка розгорілася така, що довелося викликати поліцію. А наступного дня горезвісний чиновник утратив посаду.
На сучасній вулиці Шевченка, яка тоді називалася Люблінської унії, перед мостом біля Стиру, стояло кафе з вишуканим модерністським інтер’єром. З одного боку воно було немов заглиблене в землю, а з іншого мало великі панорамні вікна й терасу, яка виходила просто на Стир.
– А от вулиця Лесі Українки, яка сто років тому називалася Ягеллонською, була місцевим Бродвеєм, – продовжує нашу екскурсію Олена Кудь. – Знаменитий польський мандрівник Мечислав Орлович у своєму «Ілюстрованому путівнику по Волині», виданому 1929 року, писав, що під час прогулянки тут можна було зустріти «увесь вишуканий світ Луцька». І старі фотографії це підтверджують: лучани справді дуже стильно вдягалися.
На Театральному майдані понад сто років тому працював ринок. Стан його був настільки занедбаним, що міська влада ліквідувала ринок, а 1913 року урочисто відкрила міський сад. Вхід коштував 5 копійок. А за один рубль можна було придбати сімейний абонемент на весь сезон.
– Тут росли й дерева, що мали імена лучан, які могли доглядати за своїми іменинними деревами. А за красу цього простору відповідав садівник, який отримував зарплату із міського бюджету, – продовжує оповідь Олена Кудь. – Згодом Товариство громадської праці жінок відкрило в саду кав’ярню-молочарню. Місцеві художники оформили заклад, як справжній «храм кулінарного мистецтва»: білі скатертини, живі квіти, оркестр, який грав у четвер і неділю. Була навіть дієтична кухня. «Одне слово – Європа!» – писали про цей заклад луцькі журналісти.
Прибуток від молочарні її засновниці спрямовували на громадські й соціальні ініціативи. Однак із початком Другої світової молочарня припинила роботу. У 1960-х роках сад почали вирубувати. А згодом на його місці з’явилися драмтеатр і пам’ятник Лесі Українці.
– А ось і вулиця Ягеллонська. Тут навпроти Кафедрального собору 1936 року відкрилася одна з наймодніших цукерень Луцька – Italia, – показує Олена Кудь на місце, де тепер працюють ресторан і магазин вина. – У цукерні був власний кондитерський цех, де виготовляли тістечка, випічку, напої. 1937 року архітектор Тадеуш Садковський спроєктував для закладу терасу зі столиками, огороджену живоплотом.
Крім того, що лучани полюбляли десерти, вони любили і ситно поїсти. На вулиці Ягеллонській працював ресторан «Renaissance», де можна було придбати абонемент на місяць і за 27 злотих приходити на обід усі 30 днів, дослідила Олена Кудь.
– У меню луцьких ресторанів серед улюблених були фляки – густий суп із тонко нарізаного очищеного яловичого шлунка – та квасоля по-бретонськи – боби в томатному соусі з м’ясними додатками. У простіших закладах можна було й недорого поїсти: замовити пироги, пельмені чи вареники, – розповідає краєзнавиця. – Натомість дорогі ресторани пропонували рибу, морепродукти й алкоголь.
Ну, а ми прямуємо вниз вулицею Лесі Українки, куди сто років тому лучан манив аромат кави.
– Приблизно там, де стоїть зараз пам’ятник Костеві Шишку з філіжанкою кави, діяла кав’ярня Dardanel, власники якої приїхали з Туреччини, – провадить Олена Кудь. – Кава там була настільки ароматною, що її запах розходився всією вулицею. А приємним доповненням були турецькі солодощі. Тобто Луцьк був багатонаціональним. І тут чудово співмешкали євреї (вони, за польським переписом 1931 року, становили 49 відсотків населення Луцька), німці, поляки, чехи, турки, караїми та, звичайно, українці.
Якою була мода серед містян
Світлини тих часів показують, що наприкінці ХІХ ст. модні серед жінок були пишні зачіски, довгі сукні, корсети. Втім на початку ХХ ст., а особливо в міжвоєнний період, корсети поступово зникали, взуття ставало зручнішим.
– Великою розкішшю були шовкові панчохи. Вони свідчили про високий статус жінки, – показує Олена Кудь фото лучанки, яка з кавалером прямує від цукерні Italia. – Згодом з’явилися дешевші замінники шовку, втім такі панчохи надто вилискували. І, щоб прибрати цей ґандж, жінки вдавалися до маленьких хитрощів: припудрювали панчохи.
Обов’язковим атрибутом луцьких модниць був головний убір – капелюшок, берет. У жіночому гардеробі з’явилися елементи, запозичені з чоловічої моди: піджаки, приталені пальта, туфлі на невисоких підборах. А ще – вишиванки.
– Чоловікам же й у ті часи було трохи простіше з одягом, – усміхається краєзнавиця, показуючи давні фото. – Костюм-трійка – штани, жакет і жилетка – підходив практично на всі випадки життя. Доповнювали чоловіки цей образ капелюхом і пальтом чи плащем.
Газети, радіоконцерти й Дім розпусти
1938 року в Луцьку відкрилася дуже модна кав’ярня-цукерня ресторанного типу Mokka (Вона працювала на сучасній вулиці Кривий Вал, де зараз ресторан «Стожари»). Тут подавали віденські сніданки – каву, випічку, яйця, масло. Елементом престижу закладу була свіжа преса: місцева й закордонна. Щонеділі з 11-ї до 13-ї години в Mokka грав військовий оркестр. У суботу та неділю – танці. А ще – тут відбувалися сатирично-політичні імпрези: місцеві журналісти виходили до публіки й жартували про політиків, вибори та міські події.
За кілька хвилин ходьби від Mokka працював респектабельний кінотеатр Slonce – «Сонце». Він мав партер, два балкони, фоє, гардеробну, оркестрову яму. Вміщував 480 глядачів! А справжнім шиком цього кінотеатру були власна система опалення, вентиляція і тепла вода в умивальниках! Не дивно, що весь рік сюди любили приходити діти з батьками, аби переглянути американські мультики Волта Діснея. І це, нагадаю, – ще до 1939 року!
– Натомість заклад неподалік кінотеатру зажив дуже скандальної слави! – з інтригою продовжує Олена Кудь. – На виході з Ягеллонської, неподалік Окружного суду та Іверської каплиці, працювало кабаре Pary. У тогочасній Польщі кабаре було цілком пристойним закладом, де збиралися поети, композитори, артисти, де звучали пісні, читалися вірші, відбувалися танці. А от луцьке кабаре не раз ставало об’єктом критики від містян. Бо там продавали алкоголь у заборонені години – вночі та у вихідні.
Моральна атмосфера навколо кабаре також викликала обурення добропорядних лучан, які вимагали його закрити. У червні 1924 року газета «Життя Волині» надрукувала різку публікацію, назвавши кабаре «кублом розпусти», звинувативши у поширенні «моральної зарази» з вимогами, щоб заклад мав «хоч якусь подобу пристойності». Журналісти згадували і про поліцейські протоколи.
– І що, ви думаєте, було далі? – запитує Олена Кудь і тут же розкриває інтригу. – Кабаре закрили, й на його місці з’явився цілком респектабельний ресторан Polonia. Ось який вплив мали в ті часи журналісти!
А от який заклад мав бездоганну репутацію, так це цукерня Rosalini, яка працювала в Луцьку на Ягеллонській від 1912 року. І обірвалася її історія лише з початком Другої світової війни.
– Власник цукерні Цезаре Розаліні міг мати італійське походження, хоча документально це не підтверджено, – продовжує екскурсію Олена Кудь. – Цукерня мала кондитерський цех, де виготовляли – уявіть тільки! – марципани, печиво, штрудлі, торти, пончики, кекси, бабки, бісквіт, мармелад, шоколад, віденські сирники, горішки в карамелі, морозиво, сухофрукти в цукрі.
Щоб лучанам було не тільки смачно, а й цікаво, Розаліні наймав оркестр. А справжнім шиком були радіоконцерти, що їх влаштовували в цукерні. Бо радіо в ті часи було великою рідкістю, причому дороговартісною! Втім Розаліні не пошкодував грошей, аби купити радіоприймач фірми Philips, відомої до наших днів. І не шкодував грошей та власної продукції, допомагаючи міським ініціативам.
Шкода тільки, що більшість будівель, про які розповіла Олена Кудь, не дійшли до наших днів. Значних руйнувань Луцьк зазнав під час Другої світової війни. Від бомбардувань зникали не просто споруди, а й матеріальні свідчення нашої історії та культури, яка завжди була невіддільною частиною Європи. Тому наше з вами завдання – досліджувати свою історію, розповідати про неї і пишатися своєю минувшиною.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
