Ця історія сталася в родині нашої читачки Світлани ще 20 років тому. Але випадок настільки особливий, що навіть зараз, упевнена, не залишить вас байдужими.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Гріб сіно і впав: пухлина мозку
Світлана та Антон Мельники з Рівненщини багато літ жили у щасливому шлюбі. Антон Михайлович дуже любив свою дружину й дітей. Завжди про них піклувався, тяжко працювати не дозволяв. Але в 40-річному віці його здоров?я підірвала страшна недуга.
– Довгий час ми й не знали, що така біда спіткала мого Антона. Чоловік старався ні на що не нарікати. Навіть якщо заболить голова – він терпів, тривожні думки тримав у собі. Все переживав, аби я зайвий раз не хвилювалася, – зітхає жінка. – Бачачи, що з Антоном щось не те коїться, я просила його обстежитися, як треба буде – підлікуватися. Але він не давався. Казав: «Ай, що ти переживаєш. Поболить – та й перестане».
На той час у старшої дочки, яка вийшла заміж за хлопця із сусіднього села й там проживала, народився хлопчик: перша дитина в молодого подружжя й перший онук – у дідуся з бабусею.
Антон у внукові душі не чув. Радів, що тепер буде кому продовжити рід, буде дідові помічником. І хоча в Антона кожен день боліла голова, та він усе не знаходив часу поїхати в місто на обстеження. Врешті дотерпівся до того, що, коли гребли сіно, впав, мов неживий, і аж тоді дружина повезла чоловіка до лікарні.
У серпні 2006-го серце Антона перестало битися. Коли судмедексперти провели розтин тіла, рідні дізналися, що чоловік мав пухлину мозку.
Тяжко пережили рідні смерть чоловіка й батька. Але що ж – долю конем не обскачеш. Похоронили главу родини і продовжували жити далі…
Дарунок на Спаса
На час смерті діда Антона маленькому Максимкові щойно виповнився рік. Хлопчик уже брався ходити. Та коли потрібно було десь далеко з ним у дорогу, то дитину садили у візок. Так було й на свято Спаса.
– У моєї дочки нема в селі церкви, а в нашому є: гарний храм, відремонтований. На Спаса в нас престольний празник. Тому дочка із зятем та свахою вирішили прийти до мене на гостину. Якщо навпрошки – то це й не далеко. Тому посадили малого у візок і поїхали зранечку, – продовжує пані Світлана.
Відстоявши на святковій літургії, обидві свахи, молоде подружжя і Максимко у візку вже прямували до хати, де чекав святковий обід.
Аби скоротити дорогу від церкви до хати, пішли городами. І в якийсь момент бачать: Максимко невідь-звідки узяв грушу – велику, жовту, соковито-медову!
– Моя сваха як побачила – очам не повірила! – пригадує пані Світлана. – Всі давай озиратися: нікого й нічого особливого довкола.
«Може, хто коло церкви поклав у коляску? – давай усі озвучувати варіанти. – А може, малий сам у когось потягнув із кошика?» Але ж то було на Маковія: люди несли на освячення мед, букети з маківками, тому грушок точно ні в кого не було!
І тоді Світлана пригадала, як після народження Максимка дідусь Антон на святковому застіллі сказав: «От підросте внучок – закладемо з ним сад: сливок, черешень насадимо! І обов′язково – грушку «Бере», бо таких у селі ще ні в кого нема!» Світлана тоді засміялася з чоловікових планів: мовляв, хай-но дитя підросте спочатку, а тоді про садок поговоримо.
– Та Антон, видно, відчував, що недовго йому лишилося. А тепер із небес посилає внукові те, що не встиг подарувати за життя, – просльозилася Світлана. Бо її чоловік справді любив маленького внука безмежно: кожної неділі та на великі церковні свята спішив провідати Максимка. Жодного разу не було, аби дідусь не привіз чи костюмчика, чи бодай якусь іграшку. І ось так вийшло, що навіть коли помер, не зміг не подарувати дитині ще одного гостинчика – тільки вже з небес.
Утрата дідуся спонукала стати лікарем
Через рік після смерті Антона Світлана поставила на його могилі пам′ятник. Поруч відвела місце собі – щоб після смерті знову поєднатися з коханим чоловіком.
І щойно настоятель храму освятив пам′ятника, як наступної ж ночі до жінки вві сні прийшов Антон: «Світланко, а коли ти вже прийдеш до мене жити?» – запитав. Дружина аж образилася: «Антоне, що ти таке говориш? Осінь надворі, роботи на городі повно, – пояснювала вона. – А діти – на кого їх лишу? Чи ти забув, що наш найменший до школи ще ходить?»
– Відтоді Антон частенько приходив до мене вві сні. Ніколи більше не просив, аби йшла до нього жити. Але щоразу, коли з′являвся, то неодмінно з якимось гостинцем: то шоколадку принесе, то цукерок, – усміхається жінка. – Не міг без подарунка.
…Після смерті Антона минуло рівно 20 літ. Відтоді до молодої вдови (а Світлана лишилася самотньою в 42 роки) сваталися різні чоловіки. Проте залицяльникам, які й одружитися пропонували, жінка казала: «Такого чоловіка, як мій Антон, я вже втратила й ніколи кращого мати не буду». І, дотримавши дану на вінчанні обіцянку, Світлана залишилася вірною своєму Антонові.
– Непросто мені довелося, – зітхає жінка, якій нині вже 62. – Діти малі ще були, сама мусила по господарству лад давати. Але нічого: з Божою поміччю впоралася з усім і тепер живу дітьми-внуками і з ніжністю згадую свою першу та єдину любов…
…А маленький Максимко, який, звісно ж, сам і не згадав би дивовижної історії зі спасівською грушею, вже виріс. Про дідовий гостинчик знає добре зі спогадів рідних. Але думка про дідуся, який через хворобу так рано пішов із життя, спонукала внука піти вчитися на онколога.
Ще з 3-річного віку хлопець казав: коли виросте, стане лікарем і буде помагати людям. Тому після школи вступив до Тернопільського медуніверситету. Гарно там навчається. Вже й трохи практики має…
…І не вір після цього, що після земного шляху наше життя триває. Тільки там, в інших світах…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
