Що би не сталося, Бог завжди нас любить. І завжди радо відкриває нам Свої обійми. Просто не завжди ми вміємо це відчути й належно оцінити.
Так сталося і в житті нашої читачки Людмили Анатоліївни, яка проживає у Хрестинівському районі Черкащини, - йдеться у газеті «Твій вибір».
– Якщо чесно, за свої 78 років я лише декілька разів ходила до церкви. Бо один зі священників дуже любив гроші, а ще один непорядно поводився. Але в те, що Бог є і нам помагає, я переконалася, ще коли моїй меншій дочці було три роки, – зізнається пенсіонерка.
Чоловік пив, дочки хворіли, а менша ще й заніміла
Перша з історій, про яку розповіла наша читачка, сталася з нею ще далекого 1974 року. Тоді жінка з двома дочками й чоловіком проживала на уралі.
– Це були радянські часи, коли було прийнято святкувати так звану «октябрську». В садочку, куди ходила молодша дочка, провели батькам «утрєнік». Моя дитина без запинки розказала віршика. Тобто всі бачили, що в неї немає проблем із мовленням. А через декілька днів, коли я прийшла ввечері забрати малу додому, вихователька каже: «А ваша дитина постійно мовчить». Спочатку я подумала, то щось так: не хоче – то й не каже нічого. Але коли зрозуміла, що моя дитина заніміла, то і ридала, і ледь волосся на собі не рвала, – згадує пенсіонерка. – Бо як то? Звідки ця напасть узялася?!
До яких тільки бабок і знахарів не зверталася Людмила Анатоліївна!.. І гроші, і всі цінні речі їм повиносила. Та все марно: дитина мовчить. Пробувала випитати у вихователів, що сталося, – ті лише плечима знизують: не знають.
До цієї біди додалася ще одна – через постійну холоднечу діти Людмили Анатоліївни часто хворіли: як не бронхіт, то запалення легень. А тут іще чоловік жити не дає: всі гроші, які заробить, проп’є, ще й потім дружину за барки трясе: «Давай на пляшку, а ні – за себе не ручаюся!»
– Терпіла я те все, поки одного дня мій чоловік узагалі з котушок не з’їхав. У нього було похмілля, я на горілку не дала. Він мені на зло зібрав усі книжки, газети, які були в хаті, і підпалив. Я в крик! До сусідів! Ті прибігають! Давай гасити! Потім мого йолупа – в стіну головою! Під дихало! «Ти що, геть здурів! – кричать. – Усі хати в посьолку дерев’яні! Спалиш свою, а потім хай наші горять?!!» – досі, згадуючи, не стримує емоцій пенсіонерка. – Подивилася я на те все – і думаю: не буде в мене життя з таким чоловіком. А тут іще лікарі кажуть: щоб мої дівчата менше хворіли, треба їм клімат міняти, до Криму їхати. Словом, зібрала я манатки, дітей на руки і поїхала до України.
«Не треба мені грошей, бо то Господь зцілив, а не я»
Улаштувавшись на роботу, Людмила Анатоліївна привела свою німу доньку в садочок. А там і кажуть: «Є в нас така баба Таня. Старенька вже, немічна. Але дуже багатьом людям помогла. Сходіть до неї». – «Та в мене навіть нема, чим їй віддячити. Маю сто рублів, а ще цілий місяць на них жити треба», – відповіла згорьована матір. «То давайте, я завтра заведу. Дітей у тихий час повкладаю спати, та й підемо з вашою малою», – запропонувала вихователька.
Йокнуло серце в матері, що тут, в Україні, чужі люди так переймаються її дитиною. Тож пішла до себе на роботу й каже: «Позичте 50 рублів до зарплати». – «Так ви ж іще ні дня не відпрацювали?» – «Біда в мене. Треба дитину спасати», – і в плач. Не лишили й тут Людмили Анатоліївни без підтримки. Дали гроші. І наступного дня вирушила жінка з трирічною дитиною до баби Тані.
– Вийшла нам назустріч бабуся-українка. Худа, сива. Від хвороби Паркінсона в неї і руки тремтять, і голова трясеться. «Що ж я вам поможу, – каже, – як я сама стара й немічна». – «Бабо Таню, ви моя остання надія. Прошу, врятуйте дитину», – стала я плакати. «Ну, добре. Заходьте до хати», – відповіла знахарка. Дала мені відро принести свіжої води. Посадила мою дитину на низенький стілець. Дістала чавунець із воском. І давай у теплій воді віск топити й молитви над дитиною читати.
Десь із пів години шепотіла баба Таня молитви. Потім вилила віск і каже до матері: «Дивись: ось будинок двоповерховий. Двоє дверей у ньому і багато вікон. А ось дві жінки: одна висока і худа, а друга – низька й повна». Дивиться Людмила Анатоліївна й розуміє: це ж віск показує дитячий садочок, куди дочка ходила, і двох виховательок, при яких дитина заніміла. Тим часом баба Таня продовжила: «Ці дві жінки наслали переляк на твою дитину. Якби зразу ти за поміччю звернулася – легше було би дитину звільнити від ляків. А зараз не знаю, чи зможу. Прийдете до мене ще завтра».
Так само читала баба Таня молитви і на другий день, і на третій. А під кінець запитує: «То що – заговорила твоя дочка?» Матір очима кліп-кліп. А баба Таня з усмішкою: «Не знаєш? То сама в дитини запитай». Людмила схилилася до дочки: «Дитино моя, як ти?» – «Добре, мамочко. Пішли вже додому – із сестричкою гратися».
– Я, як почула її слова, ледь не впала на коліна перед бабою Танею. Плачу. Дякую. «Бабусю! Рятівнице ви наша! Ось, візьміть! За ваші труди!» – і дістаю їй ті дві купюри по 25 рублів, які на роботі позичила. А вона глянула на гроші й каже: «Сховай і більше такого не роби. Це не я тебе зцілила. То Господь-Бог! А я тільки Йому помагала. І якщо візьму собі гроші за Його роботу, то більше Він не буде через мене діяти, і не зможу я більше нікому помогти». Ось тоді, – зізнається пенсіонерка, – перший раз я побачила дію Бога на землі!..
І, до речі, потім дочка розказала мамі причину, чому втратила дар мови. Виявилося, що в садочку, аби діти в тихий час не бешкетували, виховательки сказали: «Хто зараз не засне, того бабайка забере». Трирічна дівчинка, яку ніхто й нічим іще не лякав, повірила і так злякалася, що втратила дар мови.
Наковталася таблеток, лягла чекати смерті, але…
Але сказати, що зцілення дитини привело Людмилу Анатоліївну до Божого храму, – такого не було. Впродовж багатьох років вона навіть удома не молилася. Можливо, припускає, й отримала за це покарання. Бо донька, яку врятував Господь, виросла непутьова. Пила, гуляла, матері не слухала й у 24 роки трагічно загинула – випала з вікна.
Розірвався у жінки зв’язок і зі старшою дочкою, яка лишилася в самарській області росії. Про родину дочки знає Людмила Анатоліївна лише те, внук сильно п’є, дружин своїх б’є, міняє їх часто, а діти, яких було дев’ятеро, ростуть безпритульні.
– Коли від горілки помер мій «дєд» (чоловік, із яким зійшлася оповідачка, – ред.), так мені стало одиноко жити тут, у селі на Черкащині. Це ж зосталися в хаті тільки я і радіо, – продовжує оповідачка. – Тоскно на серці. А тут іще болячки не дають жити. Так що надумала я… накласти на себе руки. Зараз-то я знаю: гріх це великий. А рік тому ніби лукавий мене підштовхував. Узяла я дві таблетки снодійного, п’ять таблеток для різкого зниження тиску (а їх можна не більше від одної), випила ввечері. «Дверей, – думаю, – не буду зачиняти на замок. Щоб завтра, як умру, люди дверей не виламували». Лягла в ліжко і чекаю смерті… Але… минає година, друга, третя. Вже по радіо чую – Гімн заграв: північ. А я ще жива. І сну й близько нема. Лежу, очі заплющила й відчуваю, як наче хтось у моєму животі пальцями перебирає.
Прислухаюся: ніби ще й шепоче хтось наді мною. «Невже святі угодники витягують із мене таблетки?» – не вірю сама собі. А коли в животі заспокоїлося, я заснула і тільки зранку прокинулася. «Жива? – і сама себе обмацую. – Жива. Але що то з моїм тиском після вчорашніх таблеток?» Підвелася з ліжка – ніби нічого не турбує. Пройшлася по хаті – голова не паморочиться, пам’ять світла. Встала я тоді біля вікна, підвела очі до неба й кажу: «Прости мені, Боже, що такий тяжкий гріх хотіла над собою вчинити. Прости, помилуй і дай мені силу жити стільки, скільки на те буде воля Твоя».
Після того випадку запросила Людмила Анатоліївна священника. Попросила, аби хату їй освятив та вигнав із дому всіх тих бісів лукавих, які на дурне підштовхували. А ще – придбала собі пенсіонерка святі образки, поставила їх, як маленький іконостас, і почала щодня молитися.
– Не думала я, що Бог мене почує. І на мене, всіма забуту, увагу Свою зверне, – зізналася Людмила Анатоліївна. – Але недавно сталося зі мною ТАКЕ, що спочатку я навіть повірити не могла. А коли зрозуміла, то до вас у редакцію подзвонила. Бо хочу всім людям розказати, яке ще диво подарував мені Господь…
Продовження – в наступному номері.
Якщо любите читати такі історії – то радимо вам передплатити газету «ДУХОВНІСТЬ. Як жити довго у здоров’ї та щасті». Там і розповіді читачів, і тексти молитов, і поради священників. Передплатний індекс видання у всеукраїнському каталозі – 86 802. А також газету можна придбати в місцях продажу преси. Придбайте – не пожалкуєте!
Поліна Костюк
Фото: axios
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
