Колись найбільшою мрією Люди було вирости великою. Ця мрія не покидала, навіть коли дівчині виповнилося 20, а потім і 30 років. Так само палко Люда мріяла про взаємне кохання і діток, хоча й цьому не судилося збутися. Але нині, коли за плечами 47, жінка каже: просить у Бога єдиного – здоров’я собі та рідним, а зі зростом 1 метр і 34 сантиметри вже якось звикла жити…
Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
Ні в кого у роду не було таких проблем
У домі Симоновичів із села Мукошин Любешівського району Волині стандартний ріст мали тільки мама з татом і троє молодших дітей. А от п’ятеро старших дочок і синів спіткала біда. Через генетичне захворювання в них не вироблявся гормон росту, тому Марійка, приміром, у 20 років мала 1 м 19 см, а на шість років молодший Саша – всього 1 м 10 см.
– Не знаємо, звідки в нас та біда взялася… – каже старша серед дітей Людмила. – У батьків ні в кого у роду не було таких проблем. Мама з татом теж були нормального росту. Тому, коли народилася я, а потім брати Микола й Володя, батьки навіть не здогадувалося, що в їхніх дітей можуть виникнути особливості розвитку.
Перші тривожні дзвіночки з’явилися, коли Люді було років п’ять-шість. Мама Надія Іванівна помітила, що дівчинка помітно менша від своїх ровесників. Жінка тут же звернулася до лікарів. А ті спрямували до Луцька, де на той час діяв ендокринний диспансер.
– Там мені давали якісь ліки. Проте толку з них не було ніякого. І мене з мамою відправили додому зі словами: змиріться, захворювання генетичне, медицина тут безсила, – згадує Людмила.
Однак це був лише перший удар для Симоновичів. Бо потім такі ж симптоми з’явилися в Миколи (на два роки молодшого за Люду), Володі (на два роки молодшого за Миколу) та їхньої сестри Марійки, яка народилася 1980 року.
У радянські часи влада не зважала на біду Симоновичів, нічим не допомагала і тим паче не пропонувала лікування, аби четверо дітей бодай трохи підросли. Навіть групу інвалідності не хотіли давати дітям.
– Ми виживали, як могли. Працювали на городі й біля худоби. Пам’ятаю, тато рубає дрова, а хлопці сокирками обтинають сучки, – згадує Людмила. – Нам було дуже важко. Адже невисокий ріст – це й маленькі кістки, маленькі м’язи, маленька сила. Ми швидко втомлювалися. Проте були дружні і старалися, як вистачало снаги.
У якийсь період Бог змилостивився над Симоновичами. Бо народжений після Марійки син Іван виявився здоровим. Потім, щоправда, народився й теж мав проблеми росту Саша. А от двоє останніх дітей – Анатолій і Наталка – були цілком здоровими.
Вада розвитку не завадила стати медсестрою
Згадуючи свої дитинство та юність, Людмила зізнається: їй пощастило народитися в селі. Адже в Мукошині ніхто на неї, красуню з маленьким ростом, не тикав пальцем, не обговорював позаочі, не насміхався:
– Я дружила зі здоровими дівчатками, ходила до клубу на танці, навіть мала любов. Проте покинути рідний дім і вийти у світ чужих людей боялася: не хотіла почуватися білою вороною.
Так само остерігалися «великого світу» троє братів, у котрих теж був маленький зріст.
А от їхня сестра Марійка з дитинства мріяла лікувати людей. Вона часто бігала до тітки, яка працювала медичкою. Та й навчалася майже на відмінно. Перші чотири роки після закінчення школи дівчина вагалася, чи подавати документи до медколеджу. Адже зі зростом 119 см нагадувала дитину. Проте Бог та добрі люди допомогли Марійці.
– На початку 2000-х років нас запросили на центральне телебачення в передачу «Без табу». Таким чином про нашу сім’ю дізналася не лише Україна, а й люди за кордоном, – продовжує Людмила Симонович. – І от закордонна фірма, котра займалася виготовленням гормонів росту, вирішила нам допомоги. Я, Микола та Володя, на жаль, не підпадали під ту міжнародну програму, бо наш організм уже «закрив» свій ресурс для росту. А от у Марійки та Сашка з’явилася надія.
Ліки, що їх почали приймати молодші Симоновичі, дуже швидко дали ефект. За рік брат із сестрою стали «добирати» по декілька сантиметрів росту. Саме тоді Марійка таки подала документи до Ківерцівського медколеджу. Щоправда, вступна комісія остерігалася такої абітурієнтки. То казали: «Принесіть нам довідку, що ваш зріст не заважатиме вам здобувати освіту». То просили: «Принесіть офіційний документ, що з таким зростом ви зможете працювати за спеціальністю».
Інший би на місці Марійки розплакався і впав у відчай. Проте дівчина взяла волю у кулак, таки вступила до коледжу, здобула освіту і врешті влаштувалася працювати медсестрою у фізкабінеті Любешівської районної лікарні.
– Попервах люди з подивом реагували на Марійку. Думали, чиясь дитина грається в лікарні, – усміхається, згадуючи, Людмила. – Але потім усі звикли, навіть перестали зважати на особливості розвитку Марійки. Та й вона на той час помітно підросла. Адже завдяки гормональній терапії витягнулася аж до 1,53 метра!
Хоч і не настільки багато, але теж підріс брат Сашко: в нього 1 м 50 см.
– Якби не висока ціна препаратів, брат із сестрою могли би все надолужити, – пояснює Людмила. – А так міжнародна програма закінчилася. Держава виділяла гормони росту тільки для неповнолітніх. З Камінь-Каширського району жіночка, в якої дитина теж погано росла, трохи ділилися препаратами. Але вони були українського виробництва й не такі ефективні. І лише благодійниця з Києва десь півтора року передавала Саші з Марійкою препарати, один місячний курс яких коштував близько тисячі доларів.
«Колись плакала, тепер знаходжу втіху»
Сучасна медицина про хворобу, яка спіткала п’ятьох із восьми дітей Симоновичів, каже: якщо дитині із п’яти-шестирічного віку почати давати якісні гормони, то вона ростиме такою ж, як усі. Але багатодітній сім’ї з Мукошина вже ніколи в цьому не переконатися.
– Колись я дуже часто плакала… Так прикро було… Так хотілося бути високою, як усі, красивою, коханою… Але з віком я навчилася цінувати інші радощі в житті, – каже Людмила. – Взимку, коли в господарстві менше роботи, люблю вишивати. Навесні та влітку моя втіха – то кущові троянди. Як треба комусь гарне фото на «Фейсбук», то стають біля моїх квіток.
А ще жінка дякує Богу за велику і дружну родину.
– Іван, Толя і Наташа мають свої сім’ї, але нам весь час помагають. Особливо після смерті батька, якого не стало два роки тому. Дров заготовити, щоб хату палити, – брати. Сіна для коня заготовити – теж брати. Корову ми продали – то молоко знову ж таки брати носять. Усі дружно помогли, аби Марійка в Любешові хату мала, – з гордістю каже Людмила.
25 січня мама Надія Іванівна зустрічала свій день народження, і першими, хто її привітав, були діти. Не в усіх із них доля склалася так, як би хотілося мамі. Та головне, тішить себе жінка, що в сім’ї мир, злагода й любов…
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
