Життя

На Майдані одного батька закатували, обізвавши самогубцем, а іншого застрелили

На Майдані одного батька закатували, обізвавши самогубцем, а іншого застрелили
з відкритого ресурсу

Взимку 2014-го вся Україна жила подіями Революції гідності. З тривогою ми чекали останніх новин із Майдану.

Особливо хвилююче було після того, як у січні загинули перші активісти – 21-річний Сергій Нігоян, 26-річний Михайло Жизневський, 46-річний Роман Сеник, йдеться у публікації у газеті «Твій вибір».

«Я аж відсахнувся од тих понівечених пальців і нігтів!»

«Я мушу бути там! – дізнавшись про розгін Майдану, сказав волинянин Віктор Хом'як. – Я за все наше село Голишів стоятиму!» Та разом із побратимами із сусідніх сіл Рованці, Боратин, Новостав вирушив на Київ.

Приїжджаючи додому лише перепочити й підлікуватися, чоловік знову й знову повертався до столиці. Тож дочка Ірина (з дружиною Віктор розлучився) чула батька переважно по телефону.

Але 27 січня 2014 року сталося те, про що Ірина дотепер не може згадувати без сліз.

– Того дня з татом ми розмовляли о 7.30 ранку. Після 10 ранку мені на мобільний подзвонили, представилися працівниками міліції і запитали, чи знаю я такого чоловіка – Віктора Борисовича Хом'яка. «Так. Це мій тато», – відповіла я. На тому розмова закінчилася. А ще за трохи мені повідомили страшну новину.

 Герой України Віктор Хом'як (фото з відкритого ресурсу)
Герой України Віктор Хом'як (фото з відкритого ресурсу)

Горе, яке неможливо було описати словами, вмістилося у скупі рядки міліцейської хроніки: «27 січня 2014 року на каркасі ялинки на Майдані Незалежності виявили труп чоловіка. На місце події прибули працівники правоохоронних органів. Труп загиблого відправили на судмедекспертизу. 56-річний загиблий був жителем с. Голишів Волинської області. У чоловіка залишилися літня мати і дочка 1981 року народження, яку він після розлучення з дружиною виховував сам. Попередня версія причини смерті – самогубство».

Дізнавшись про батькову смерть, донька Ірина не могла повірити. Як?! Три години тому вона розмовляла з татом. Батько сказав, що з ним усе нормально, що на Майдані він ніч відчергував і тепер іде в Будинок профспілок відсипатися. Людина, яка готується до самогубства, так не розмовляє.

В офіційну версію правоохоронців не міг повірити ніхто, хто знав Віктора. А, коли Ірина приїхала до Києва забирати тіло батька, для неї все стало зрозумілим.

– Спершу нам не хотіли ні тіла віддавати, ні фотографії з місця трагедії показувати. Втім я наполягла… На знімок, який нам принесли, неможливо було спокійно дивитися… Тато – у зашморгу. Але його тіло не висить, а стоїть на землі. Причому не рівно – а схилене назад. Ноги зігнуті в колінах. Руки й голова понівечені… Не треба бути спеціалістом, аби зрозуміти: в такому положенні повіситися просто нереально… Та й мотузка (як потім показало слідство) була настільки тонка, що не витримала б тіла дорослого чоловіка.

Заява міліцейського відомства, що «на тілі чоловіка не виявлено ніяких видимих слідів тілесних ушкоджень», просто вражала. Рани на голові, численні садна на долонях, зірвані нігті, вивернуті пальці – це бачили і судмедексперти, і рідні, і згодом усі, хто приходив попрощатися із земляком.

– Справою займався Шевченківський райвідділ міліції. Коли хлопці вручали нам документ, ми бачили співчуття в їхніх очах. «Хочете дізнатися правду – просіть результати розширеної експертизи», – порадили вони. В морзі тіло тата забальзамували та одягнули в костюм, втім не взяли жодної копійки плати. «І вашого «спасибі» вистачить», – сказав санітар, коли ми давали йому гроші.

У висновках судмедексперт написав: «Причина смерті – повішення». Розумієте! Не «самоповішення» чи «суїцид», як повідомили в МВС. Тобто там, у Києві, на експертів тиснули, а вони все одно старалися хоч якось помогти тим, хто став безвинною жертвою… – розповіли рідні Віктора Хом'яка.

Попри офіційну версію – суїцид, – Віктора Хом'яка відспівували за православними канонами.

– А як я міг сумніватися, якщо звершував чин похорону й бачив оті рани на голові?.. До певного моменту руки покійного були накриті похоронним брусом і не привертали уваги. Та, коли під час панахиди брус треба було підняти, я аж відсахнувся од тих понівечених пальців і нігтів!.. Які ще потрібні докази, що Віктор оборонявся?! Що став жертвою катів і помер, як мученик?! – пригадує сумні події настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста Господнього Іван Пахолок.

Труну, накриту жовто-синім стягом, опустили в могилу. Разом із Віктором Хом'яком закопали і правду. Проте кожен, присутній на похороні, розумів: Віктора вбили. Вбили для того, аби залякати Майдан. Аби показати, що й тут, за високими барикадами, нагла смерть може спіткати кожного борця за незалежність.

Проте дух свободи, який витав на Майдані, вів у серце столиці все більше активістів. Серед тих, кому Україна була важливіша за власне життя, був і 52-річний учитель із Хмельниччини Сергій Бондарчук.

 фото з відкритого ресурсу
фото з відкритого ресурсу

«Якщо буде треба, я готовий померти за Україну»

– У нашій родині десятиліттями трималася образа на радянську тоталітарну систему. Адже саме вона поставила тавро «неблагонадійний» на мого прадіда – фронтовика, який тричі горів у танку, втік із нацистського полону, а коли повернувся до своїх, позбувся всіх звань і нагород та опинився в штрафбаті, – розповідає син майданцівця Сергія Бондарчука Володимир. – Окрім спогадів дідуся, ми дізнавалися правду історії із забороненої літератури. Адже тато хоч і був учителем фізики та астрономії у гімназії міста Старокостянтинова, втім завжди цікавився історією України.

Саме через правду історії Сергій Бондарчук брав участь у Помаранчевій революції, так званому податковому майдані, а з грудня 2013-го – і в Революції гідності.

– Аби громадянська позиція не впливала на навчальний процес у гімназії, тато їздив до Києва, беручи відпустку за власний рахунок, або на вихідні. Ось і 16 лютого він повернувся зі столиці до Старокостянтинова. Проте через добу дізнався, що на Майдані загинув його побратим із Івано-Франківщини Сергій Дідич, із яким тато перебував у Жовтневому палаці, – продовжує Володимир Бондарчук.

Того ж таки дня ввечері разом із однодумцями Сергій Бондарчук зібрав активістів і манівцями (бо на дорогах патрулі перепиняли транспорт на Київ) чоловіки таки дісталися столиці.

Герой України Сергій Бондарчук (фото з відкритого ресурсу)
Герой України Сергій Бондарчук (фото з відкритого ресурсу)

19 лютого прозвучала інформація про перемир'я між мітингарями та правоохоронцями. 20 лютого син Володимир домовився зустрітися з батьком десь о 10.30 на Майдані. Втім саме тоді, за словами Володимира, розпочалося нове протистояння. Аби відтіснити активістів і «зачистити» центральну площу Києва, правоохоронці вирушили в чергову атаку, в хід пішли не лише кийки і світлошумові гранати, а й стрілецька зброя.

– Побачивши в новинах, що відбувається на Майдані, я помчав до батька. Метро не працювало. Дороги перекриті. Всюди – виття сирен. Я біг. На ходу телефонував татові. Але номер не відповідав. «Загубив. Відібрали. Не чує», – заспокоював себе я. Аж тут дзвінок із батькового номера. «Алло!» – вхопив я трубку. Та, замість тата, почув голос незнайомого чоловіка, який представився підполковником міліції і повідомив: «Ваш батько вбитий».

Я не повірив: «Це якась помилка». Побіг до найближчого відділку МВС. Там побачив сержанта у бронежилеті і чоловіка, який тримав у руках телефон мого тата. «Де мій батько?» – «Швидка» повезла його в морг», – відповів підполковник. Я вскочив у найближче таксі. Приїхав до моргу. Там стояло з десяток «швидких» із тілами загиблих. Повно активістів, лікарів, журналістів.

Я оббігав усе – мого батька нема. «Отже, живий!» – майнула думка. І тут під'їхала ще одна «швидка», до неї підбігла знімальна група «ТСН» й у прямому ефірі передала: «Привезли тіло чоловіка років 50 – 55-ти».

Я кинувся туди. Встиг зауважити, що в чоловіка на ношах була така ж картата сорочка, як у мого батька. А вже ввечері мене разом із татовою сестрою допустили на впізнання.

Далі було ще важче: Володимир мусив зателефонувати мамі і сказати, що тато мертвий. Привезти тіло 53-річного батька до рідного Старокостянтинова. Похоронити. І з раною в серці вчитися жити далі.

– Перші тижні я не міг отямитися, – продовжує спогади Володимир Бондарчук. – Іноді здавалося, все, що зі мною відбувається, – то сон, і ось я прокинуся – й життя буде таким, як колись: із мамою і татом, із дріб'язковими щоденними клопотами та улюбленою роботою.

Втім час минав. Кошмарний сон тривав далі. А така омріяна «щаслива реальність» усе не неставала…

Коли прийшло усвідомлення, що минулого не повернути, Володимир Бондарчук узявся розслідувати, як же загинув його батько, хто вкрав щастя в його мами, яка в 50 років залишилася вдовою. А ще постійно згадував слова, які батько промовив за день до своєї загиблі: «Якщо буде треба, я готовий померти за Україну».

Оксана Бубенщикова

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: євромайдан, смерть
В тему