Життя

Самотній мамі, яка виховує дитину з інвалідністю, потрібна допомога

Самотній мамі, яка виховує дитину з інвалідністю, потрібна допомога
Вікторія Лушпинська з сином

Вікторія Лушпинська народилася в Тернополі. Коли їй було 13 років, померла її мама. Так дівчина опинилася в Дитячому будинку. Двох її менших сестер теж розприділили: одну в Будинок дитини, іншу – в інтернат. Так рідних сестричок порозкидало одна від одної. Для кожної з них розпочалася особиста боротьба за виживання…

Коли Вікторія вийшла з Дитячого будинку, її направили на навчання в коледж зв’язку у Львові. Після закінчення у 2007 році пішла на контрактну службу. Інших варіантів не було, адже дівчина не мала куди йти і де жити. Це був 2007 рік. Потрапила на службу у 24 бригаду. Потім перевелася в 11 артилерійську бригаду у Тернопіль. По закінченні свого першого контракту Вікторія свідомо вирішила, що хоче продовжити службу, тож вступила до академії сухопутних військ у Львові, де отримала звання офіцера. Далі вона потрапила у 79 десантно-штурмову бригаду у Миколаєві.

На той час у країні уже півтора року тривала війна. Вікторію призначили заступником командира розвідроти. Молода офіцерка постійно просилася в АТО, але командир увесь час знаходив відмовки. Потім таки дозволив, але за умови, що вона не рватиметься на бойові позиції.  Але сидіти там просто так – суперечило її характеру, тому вона постійно прагнула потрапити на лінію вогню, хотіла довести усім, що відповідає обійманій нею посаді і може воювати не гірше від чоловіків. Кілька разів їй таки вдалося потрапити туди.

Але невдовзі її відправили в пункт постійної дислокації – займатися паперовими справами.

Батько дитини – теж військовий офіцер – злякався відповідальності…

Для амбітної молодої офіцерки було не цікаво перебирати папери, і, оскільки їй уже було 29 років, пора було задуматися і про власне дитятко. Так пішла в декрет. Батько дитини – теж військовий офіцер, але, вочевидь, злякався відповідальності, тож Вікторія лишилася сама. З нетерпінням чекала появи на світ свого малюка. З того часу почалися її поневіряння з житлом. Постійні переїзди від знайомих до знайомих, які пропонували Вікторії деякий час пожити у них… В декреті вона почувалась непотрібною своїм Збройним силам, попри те, що присвятила їм стільки років життя.

Дуже боялася моменту, коли почнуться пологи, адже поряд не було людини, яка б розповіла, як цей процес має протікати. Однак народження малюка пройшло добре. На світ з’явився син, вага – 2700 кг. Назвала Марком. З пологового її забирали… викладачка з психології з військової академії та одногрупниця, теж офіцерка. Допомоги чекати було нізвідки. Пощастило, що дитя постійно спало, мама навіть будила його, аби нагодувати.

По закінченні декрету, якраз в той день, коли мала виходити на службу, Вікторія написала рапорт на звільнення. Але, оскільки потрібно було десь працювати, вирішила знову повернутися до своєї роботи – почала шукати собі місце, де служити. Так потрапила у 128 бригаду – на Закарпаття. Паралельно вирішила оформити дитя в садочок, щоб малюк встиг адаптуватися. Однак на прийомі у педіатра сказали, що дитина погано чує, і порадили пройти сурдолога. Сурдолог теж одразу помітив, що є втрата слуху, але, щоб визначити на скільки, – призначила певну процедуру під наркозом. Тоді Вікторії повідомили страшний діагноз.

 

«Оформляйте для дитини інвалідність!»

 – Лікар тоді «вліпила в лоб» мені: ідіть оформляйте для дитини інвалідність.  Для мене це був кінець світу просто. Сину тоді якраз було 3,5 року. Я кричала, плакала. Розумію, що це посприяли умови, в яких ми проживали, адже дитина часто хворіла бронхітом, нам доводилося жити в холоді і сирості, – розповідає Вікторія.

Нейросенсорна глухота лікуванню не підлягає, це вирок на все життя. Єдиний вихід – встановити імпланти. Один вдалося придбати за державний кошт, оскільки Вікторія – учасник АТО, а на другий довелося збирати кошти самотужки. Відкрили збір в соцмережах, гроші збиралися повільно, але потім, через знайомих військових, в Ізраїлі знайшли людину, яка оплатила другий імплант. Вартість одного – 26 тисяч 500 євро. Так дитині прооперували два вушка.

– Тепер  нам доводиться вчити все заново – «це двері», «це машина їде». Нам потрібно вивчати кожен звук. Але результати уже помітні – дитина навіть стала підспівувати під музику, чого раніше не робила. Тепер нам потрібен рік клопіткої роботи, щоб син почав розуміти звуки і розмовляти, – каже молода жінка.

Проблеми у дитини вона помічала і сама, але збоку їй постійно радили, що, мовляв, це нормально, хлопчики починають розмовляти значно пізніше. Багато спихала на непіддатливий характер сина, тому часто, коли жінка його кликала,  а він не реагував, думала, що хлопчик просто її ігнорує. Але, коли побачила, що, замість слів, які він вимовляв раніше, просто почав показувати пальчиком, материнське серце стало стискатися від болю і нерозуміння. Коли перший раз, ще до садочка, перевірилися у лікаря, сказали, що це просто аденоїди, і виписали краплі.

– Тепер ми звикаємо до того, що в нас кібервушка, кіберслух. Дуже страшно за ці процесори, бо на голові дитини з кожного боку – по 370 тисяч. Я постійно боюсь, щоб син не впав, не вдарився, я в постійній напрузі, – каже Вікторія.

 

Пропонували жити у занедбаному клубі – зі щурами…

Від держави допомоги Вікторія так і не дочекалася. Кожного разу отримувала якісь відмовки, типу: немає фінансування, люди стоять в черзі на житло вже багато років. Були моменти, коли вона з грудною дитиною приїжджала у свою військову частину і казала, що їй немає куди йти. Жінці тоді відповіли: «Ну протримайтесь якось…» Або пропонували жити у занедбаному клубі, без опалення, зі щурами…

– Найбільшою підтримкою тоді були мої військові друзі, які брали мене на квартиру, давали гроші дитині на харчування. Казали мені: «Ми, десантники, своїх в біді не лишаємо». Доводилося перебиватися і на орендованих квартирах, а це ж потрібно було оплачувати комуналку, ще й дитину годувати. У мене самої дуже підірване здоров’я. Мені пропонують іти безкоштовно лікуватися у військовий госпіталь. Але там не передбачено місць для мами з дитиною, а на кого я лишу сина, я ж геть одна. Я вже домовилася за психолога не лише сину, а й собі. При найменшому стресі у мене трясуться щелепи, руки-ноги, і в той момент я думаю, що, не дай Боже, щось станеться, кому ж буде потрібна моя дитина? – каже Вікторія.

Оскільки жінка заново призвалася, днями пішла в декрет по догляду за хворою дитиною. Зараз вона переїхала до Львова – добрі люди тимчасово дали їй з сином прихисток. Тут Вікторія уже записала Марка на заняття з реабілітації. Але кожен новий день починається для неї зі щемливих питань самій собі: де вони житимуть далі, куди їй вчергове доведеться переїжджати? І в такому стані постійного стресу вона перебуває вже кілька років.  І кожного дня жінка мріє про власне житло і про те, що її поневіряння нарешті закінчаться. А на запитання, чи вистачає їй грошей на харчі, відповідає: «Головне – вистачає для сина, а мені достатньо й того, що лишається після нього…»

Ірина Бура

За допомогою небайдужих людей Вікторії уже вдалося назбирати певну суму на купівлю власного житла, але цього недостатньо. Кожен з нас може долучитися до допомоги цій хоробрій жінці-воїну і її прекрасному синочку, аби вона врешті могла забути про свої поневіряння.

Картка для допомоги – 5168 7427 2712 4830.

Лушпинська Вікторія Володимирівна.

Все про: благодійність, допомога, діти
В тему