Андрій Боровик: «Генеральних прокурорів України було багато, а «бурштиновий прокурор» завжди буде один»

Андрія Боровика, ексзаступника прокурора Рівненської області, а нині проректора з наукової роботи Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені Степана Дем'янчука, кандидата юридичних наук, доцента, професора кафедри кримінально-правових та адміністративно-правових дисциплін можна справедливо вважати personality.

Його життя неодноразово перебувало на межі, однак, за висловлюванням самого Андрія Володимировича, «його і бульдозером не зламаєш».

Про те, що йому довелося пережити у СІЗО, ким він бачить своїх дітей та чи планує знову займати посаду прокурора – у відвертому інтерв’ю із Андрієм Боровиком.

– Андрію Володимировичу, не можу не запитати у Вас як «бурштинового прокурора» – саме так Вас називають впродовж досить великого проміжку часу: як зараз справи із «бурштиновою справою», вибачте за тавтологію?

– З моменту порушення кримінальної справи так званої «першої бурштинової мафії», а була ще і друга, і третя, минуло вже 6 років. Справа знаходиться на підготовчому судовому етапі. Постійно виникають якісь незрозумілі перепони. Це провадження спочатку розглядав Солом’янський суд міста Києва, потім Печерський, потім Дарницький, а потім із незрозумілих підстав справа переїхала до Сихівського районного суду міста Львова, де, до речі, ми вже також змінили третю колегію суддів.

Про яку оперативність розгляду ми можемо говорити, якщо мені, щоб узяти участь у судовому засіданні, кожного разу доводиться долати понад 200 кілометрів. А іншим незаконно обвинуваченим взагалі доводиться мандрувати понад 600 кілометрів.

Крім того, нас обвинувачують у вчиненні особливо тяжких злочинів. А якщо висунуто обвинувачення у вчиненні особливо тяжких злочинів, то обвинуваченому обов’язково потрібен адвокат. Мені він у принципі не потрібен, адже я чудово знаю Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси. Як учений навіть декілька разів брав участь у коментуванні їх положень. Однак, крім згаданого кримінального провадження, наші адвокати беруть участь у низці інших кримінальних проваджень, а відтак якщо він іде в інше засідання, скажімо, у Рівному, то до Львова у той же день ніяк не встигає. Саме тому і виникають іноді великі перерви між засіданнями.

Не секрет, що у моїй справі судді бояться приймати рішення. Наприклад, щодо колекції годинників, про яку всі говорять і яку в мене вилучили при обшуку. Відповідно до п. 5 ст. 171 КПК України клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його вилучили. У разі тимчасового вилучення майна під час обшуку, огляду, здійснюваних на підставі ухвали слідчого судді, передбаченого ст. 235 КПК України, клопотання про арешт такого майна повинно бути подано слідчим, прокурором не пізніше 48 годин після вилучення майна, інакше майно повинно негайно бути повернуто особі, в якої його було вилучено. По жодному із вказаних годинників арешт не накладався, речовими доказами у кримінальному провадженні вони не визнавались, і ніхто мені їх так і не повернув.

– Якими є Ваші особисті прогнози як професійного юриста: чим закінчиться ця справа, коли це станеться та чи закінчиться вона якимось рішенням?

– Думаю, що за рік-півтора це кримінальне впровадження таки розглянуть. Щодо рішення, то це буде виправдувальний вирок. Адже уся ця кримінальна справа «бурштинової мафії» – це ніщо інше, як «твір на вільну тему». Хоча справа може закінчитись і не винесенням вироку. Її можуть повернути у прокуратуру, а прокурор її просто закриє. Варіантів розвитку подій є насправді 5 – 6, усі вони нами продумані та прогнозовані. Упевнений, що рано чи пізно ми відстоїмо справедливість. Недаремно ж гасло юридичного факультету МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука: «Вчись добре захищати справедливість!».

– Ви неодноразово зауважували в різних інтерв’ю, що вся ця ситуація із «бурштиновою справою» сталася тому, що Ви завжди відстоювали власні принципи, йшли своїм шляхом, і в чомусь це не подобалось «сильним світу цього». Якби повернути час назад, Ви б теж вчинили так, знаючи про наслідки?

– Я ніколи ні про що не шкодую. Коли я перебував у слідчому ізоляторі, у мене було багато серйозних ситуацій, під час яких я вчиняв так, як веліли моє виховання, моя життєва позиція, мої непохитність та принциповість. Завжди намагався дотримуватись справедливості.

Так, звичайно, я усвідомлюю, що якби цієї ситуації не трапилося, я б уже давно одягнув «генеральські погони», далі перебуваючи на посаді прокурора. Однак я розумію і те, що, працюючи прокурором, не зміг би займатися науковою роботою, якою займаюсь зараз.

І коли я озираюсь назад, то розумію, що це, певно, Бог дав мені можливість зупинитись та зайнятись науково-викладацькою діяльністю, результатом якої вже є формування власної наукової школи – 10 захищених кандидатів наук, усі з яких є практиками.

А щодо того, чи змінив би я щось… Якби я зараз попросив вас назвати прізвища відомих вам Генеральних прокурорів України, ви б назвали мінімум 5 прізвищ, а «бурштиновий прокурор» був і залишається один – Андрій Боровик.

– Перебуваючи у СІЗО, Вам, певно, було нелегко. До того ж Вашим «сусідом» по камері була особа, якій загрожувало довічне позбавлення волі. Її до Вас посадили із конкретною ціллю. Як вдалось не «зламатись» морально?

– Насправді у той період, про який ви говорите, я перебував у так званій «Таємній тюрмі СБУ». Це фактично установа, яка була закрита у 2003 році.

До слова, ми нещодавно із професором Іваном Богатирьовим ініціювали та провели І Міжнародний пенітенціарний форум «Пенітенціарна система у глобальному вимірі». І одним із питань, яке обговорювали, якраз і було функціонування цієї таємної тюрми у центрі Києва.

Про цю тюрму неодноразово говорили уповноважені із прав людини, народні депутати тощо. Однак вона продовжує функціонувати, попри статус «закрита». Певно, комусь вигідно, щоб у державі була така установа, яку ніхто не може перевірити.

А щодо того, що не дало мені зламатись, то це те, що я займався східними єдиноборствами. Пригадую той період, коли після самостійного перебування у камері протягом двох тижнів двері відчинились, і на порозі з’явився чоловік весь у татуюваннях. У нас із ним виник конфлікт, який я одразу вирішив. За два місяці перебування у тій тюрмі ми навіть здружились із Артемом.

Ще один цікавий факт із того часу: у тюрмі практично усі починають значно більше вірити у Бога. Це не секрет. Я теж є вірянином, тож щовечора молився у камері. І одного разу попросив у Бога привести до мене ангела, який би допоміг мені вистояти. І коли побачив у свого співкамерника одне з татуювань, великого ангела на всю руку, то мене це, якщо чесно, вразило.

Щодо Артема, перед яким поставили вибір, щоб він довів мене до самогубства, то це тоді для нього був вихід із ситуації. Згодом він навіть написав моєму адвокату пояснення, в якому йдеться, що йому запропонували чинити на мене тиск, аби я повісився або порізав собі вени. Натомість йому обіцяли вирок із 15-річим терміном. Якщо він відмовляється – довічне ув’язнення. Пропонував йому це, за його словами, працівник військової прокуратури. Проте після щирої розмови зі мною Артем змінив свої наміри.

Знаєте, непростих ситуацій мені насправді вистачало. Так, уже коли потрапив у Київський слідчий ізолятор, то розумів, що усі, хто там перебував, включно із засудженими, знали про мене дуже багато. І ось одного разу, коли мене вивели на прогулянку, назустріч вийшло 8 працівників київського «Беркуту». Відбулась конфліктна ситуація, однак я знову ж із честю вийшов із неї. Зараз я теж із ними час від часу спілкуюсь.

Тоді я потрапив у корпус, який має назву «Малолєтка». Загалом у Київському ізоляторі є кілька корпусів: «Катька», який був побудований при Катерині ІІ, «Жіночий корпус», де тримали лише жінок, «Малолєтка», де перебувають неповнолітні та більш заможні засуджені, «Столипін», побудований при Петру Столипіну, «Кучмовка» – невеликий корпус, який відповідно побудували при Леоніду Кучмі.

Можу сказати, що Київський слідчий ізолятор – це як окрема держава всередині держави. Там утримується близько 3000 громадян. І сьогодні там за гроші або блок цигарок можна зробити так, щоб зранку людина не прокинулась.

Так, це страшна установа, в якій за гроші можна отримати «побачення з дівчиною», елітний алкоголь, наркотичні засоби тощо. Я скажу більше: я зробив ремонт у своїй камері на досить велику суму. А тепер цю камеру «здають в оренду» заможним звинуваченим за 12 000 гривень у тиждень. А я досі, так би мовити, на пам’ять зберігаю усі чеки на будматеріали, які були використані для ремонту.

До слова, я пишу наразі художню книгу про період перебування у СІЗО. Вона буде автобіографічною, хоча деякі імена героїв змінені.

– Як прокурор, який є учасником судового процесу, на якому вирішується доля людини, важко психологічно було працювати?

– Насправді неважко. Я з дитинства хотів бути правоохоронцем. Ніколи нікого не боявся. За час, коли працював на прокурорських посадах – від помічника прокурора до заступника прокурора Рівненської області, – був нагороджений майже 20 орденами та медалями, отримав класний чин старшого радника юстиції (відповідає званню полковника), брав участь у розслідуванні численних резонансних кримінальних проваджень. Нерідко були ситуації, пов’язані із ризиком для мого життя. Однак я і досі живий. А значить, я роблю у житті правильні кроки.

– Така стрімка кар’єра в освіті – від викладача до проректора з наукової роботи – усього за 4 роки. Що далі?

– Я й у прокуратурі за 8 років із лейтенанта став полковником. Для мене ніколи не соромно вчитись чомусь новому, попри наявні знання чи життєвий досвід. Попри нинішню посаду проректора з наукової роботи, яка є другою посадою після ректора. Лише за місяць перебування на цій посаді ми встигли провести 2 конференції, 2 міжнародні «круглі столи», виїзний навчально-практичний семінар та Міжнародний пенітенціарний форум. Чому я це роблю? Тому що впевнений, що якщо щось робити, то варто робити це зразково. Або взагалі нічого не робити.

Як викладачеві-практику мені набагато простіше викладати, ніж теоретикам. Коли я читаю лекцію студентам, то в аудиторії не лишається вільного місця. Якщо проводжу конференцію, то учасниками стають кілька сотень людей. Зауважу, що ніхто нікого ні до чого не змушує.

Пригадую слова одного з моїх викладачів, який говорив: «Потрібно навчатися доти, доки не пересохне річка Дніпро, але якщо хочеш чомусь навчитися, то навчайся у кращих». Мені пощастило, що я сам вчився у справжніх професіоналів. І мені хочеться, щоб мої студенти говорили потім, що їм довелось вчитися у професіонала.

Як науковця мене визнали у кількох країнах. Я є кандидатом юридичних наук, професором, Почесним професором Akademie HUSPOL (Чехія), Почесним професором European Institute of Further Education (Словацька Республіка), Почесним професором Донецького університету економіки та права (Україна).

Крім того, мене обрано академіком Академії адміністративно-правових наук, академіком Міжнародної кадрової академії, член-кореспондентом Академії економічних наук України.

Насправді мені подобається моя робота у вищому навчальному закладі, проте я досі волію поновитись у прокуратурі. Наразі слухається справа про моє поновлення на посаді. І я впевнений, що повернусь туди.

– Якою є Ваша крайня мета, яку Ви намалювали на папері?

– Нещодавно я ознайомлювався із вимогами до судді Конституційного суду. Цікаво, що, попри велику кількість пропозицій працювати адвокатом чи суддею, ніколи не розглядав їх раніше. А тепер прийняв рішення, що, коли закінчу кар’єру, у передпенсійному віці, зроблю усе, аби стати суддею Конституційного суду. Адже справедливе та правильне тлумачення Конституції вважаю надзвичайно важливим.

– Як прокурор Ви багато займались справами, пов’язаними із корупцією у різних сферах. Цікаво, а де в Україні спостерігається найбільша корупційна складова? До слова, багато хто б назвав медицину.

– Ніколи не заробиш на медикаментах стільки, скільки «відкату» отримаєш на ремонті доріг. І ніколи лікар, який підписує «липові» довідки, не заробить стільки грошей, як народний депутат, який лобіює прийняття певних законів у Верховній Раді.

До речі, я запровадив конкурс на кращого студента-науковця у своєму виші. І разом зі студентами ми розробили дослідження щодо корупції у сфері медицини. У ході дослідження проведемо опитування серед громадян, працівників медустанов та аптек. Висновки, які отримаємо після цього, направимо в Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності.

Як викорінити корупцію в Україні? Вважаю, що не варто за корупційні дії посилювати відповідальність. Результативнішим буде, на мою думку, надавати якісь пільги викривачам, запровадити одноразовий інститут звільнення за корупційні злочини.

Крім того, потрібно переглянути структуру правоохоронних органів. Такої кількості цих складових просто не потрібно. Я досить скептично ставлюсь до створення НАБУ. Думаю, що це міг би просто окремий підрозділ у складі ДБР, який би займався конкретною категорією справ. А антикорупційний суд, який діє у нашій державі, взагалі є неконституційним Натомість створення Бюро економічної безпеки я вважаю доцільним.

– А як щодо корупції в освіті? У Вашому вищому навчальному закладі були такі випадки?

– У нас дистанційна форма навчання, яка унеможливлює корупційну складову (посміхається, – авт.). Хоча я погоджуюсь, що корупція та хабарництво в освіті існують. І це не лише «оплата» за оцінки. Це і придбання кандидатських мінімумів, і захист дисертації тощо.

Цікаво, що в нашому університеті висить таке гасло: «Якщо ти хочеш навчатися без хабарів, навчайся в МЕГУ». І той факт, що виш є приватним, свідчить про те, що ми, викладачі, повинні надавати якісні освітні послуги, за які студенти платять прозоро та згідно з договорами.

– Дивлячись на своїх студентів, Ви можете оцінити, чи буде цей студент крутим адвокатом, прокурором, суддею, чи навпаки, ніколи не буде працювати у юриспруденції після закінчення вишу?

– Насправді ні. І ніхто цього не зможе оцінити з викладачів. Випускник юридичного факультету почне проявляти свої здібності лише тоді, коли почне працювати за спеціальністю. Необхідні навички можна здобути під час перших двох років роботи. Цього не отримаєш під час навчання, яким би успішним студентом ти не був.

– А Ви б хотіли, щоб Ваші діти працювали у юриспруденції?

– Мої діти точно будуть працювати у юриспруденції (посміхається, – авт). Син висловив бажання бути слідчим, і я підтримав його у цьому прагненні. А дочка поки що маленька, тож говорить, що хоче бути слідопитом. Я бачу, що у неї явно татів характер, тож вона багато чого доб’ється.

– Ваша дружина теж підтримує у цьому дітей?

– Насправді це моя друга дружина, яка народила мені донечку. Із мамою мого сина ми розлучились через певні життєві обставини. Дружина є фахівцем з міжнародних відносин, знає 5 мов, викладає в університеті на факультеті журналістики, є кандидатом наук, член-кореспондентом Міжнародної кадрової академії.

– Є час розкидати каміння, а є час збирати. Можна сказати, що для Вас прийшов час збирати каміння, і Ваше ім’я вже працює на Вас?

– Колись почув такий вислів, що потрібно постійно вчитися у житті, аби твій підпис став автографом. Можу із упевненістю сказати, що наразі підпис «Боровик» дійсно є автографом.

Бліц-питання

Конструктивна критика чи хвалебні відгуки?

Безумовно, конструктивна критика.

Найголовніше, чого Вас навчили у житті.

Порядності, яка стосується усього.

Що для Вас означає дружба?

Колись мій друг професор Кельман зі Львова навчив мене одному прислів’ю: дружба – це важка праця». А мені дуже подобаються рядки з однієї пісні: «Если друзья мои станут врагами и в суете продадут за пятак, я буду грызть эту землю зубами, я буду верить, что это не так».

Як Ви заробили перші гроші?

З друзями здали металобрухт.

Яку найкращу пораду Вам доводилося чути?

«Клятва, данная в бурю, забывается в тихую погоду».

Найяскравіші риси Вашого характеру.

Доброта. Запальність. Комунікабельність. Дипломатичність.

Яким би Вам хотілось запам’ятатися людям?

Чесним.

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.